Глава 8.

Юля погано пам’ятала, як дійшла до свого кабінету. Серце калатало так, наче вона бігла марафон. Пройшовши повз свою секретарку Марину, Юля помітила. що дівчина подивилася на неї трохи здивовано та з особливою цікавістю. Зачинивши за собою двері, Юля притулилася спиною до них та поглянула на себе у велике дзеркало, що висіло на стіні. Щоки горять рум’янцем, а очі блищать якимось особливим блиском. І ця посмішка на все обличчя, яка так явно видає, що вона рада бачити Романа. Господи, та вона ж усім своїм виглядом показує, наскільки сильно його бажає. Треба видихнути! Юля дійсно зробила декілька глибоких вдихів і відчула себе трохи краще. Отже, Роман тепер її бос. Прокляття, ну чому саме він? Як їй працювати з цим самовпевненим мачо, якщо вона мало не непритомніє від одного його погляду?

Юля накинула на себе пальто, намотала навколо шиї шарф. Треба опанувати себе! Скільки чоловіків до цього намагалися підкорити її своєю чоловічою харизмою? Юля вміла розмовляти з такими екземплярами стримано та ввічливо. Так, щоб вони зрозуміли — спокусити її не вдасться. Завжди виходило, у чому ж зараз проблема? Треба увімкнути стриману Юлю, яку не проймеш палкими поглядами, приємним шепотінням хвилюючих зізнань на вушко. Так, Роман тепер її бос. Але вона донька власника цієї компанії та не дозволить йому затягнути себе до ліжка як якусь наївну дівчинку. Юля знову поглянула на себе в дзеркало та посміхнулася. Ось так значно краще! Спокійна, впевнена у собі. А у великих синіх очах холодна стриманість. Вона не піддасться! І покаже Роману, що спокусити її не вийде!

Юля спустилася на вулицю та одразу ж побачила Романа. Він стояв біля своєї автівки, та чекав на неї. Погода все ще була прохолодною, але здавалося, що весна нарешті потроху вступала у свої права. На чистому блакитному небі не було жодної хмаринки, а у повітрі вже відчувався свіжий аромат перших весняних трав. Побачивши Юлю, Роман посміхнувся та відчинив перед нею передні дверцята свого авто.

— Я можу їхати на своїй машині, — спокійно промовила дівчина.

— Можеш, але так я не зможу розпитати тебе про деталі проблеми. Данило трохи розповів, але я мушу знати всі подробиці.

Юля розуміла, що він має рацію і кивнула. Зачинивши за дівчиною дверцята, Роман сів за кермо і вивів автівку на дорогу. Юля детально розповіла йому, що робітники вже повинні були завершити ремонт, а натомість лише почали фінішне оздоблення стін. Роман уважно слухав її не перебиваючи, а його обличчя стало дуже зосередженим і серйозним. Коли машина зупинилася біля приміщення нового магазину, Роман вийшов з авто, швидко обійшов його та відчинив дверцята, подавши Юлі руку. Дівчина знову відчула хвилювання, коли її пальці опинилися в теплій долоні Романа. Але зараз його погляд був дуже зосередженим. Жодного натяку на флірт.

Удвох вони увійшли до приміщення нового магазину. Юля вже була тут сьогодні. У приміщенні працювало четверо робітників. Помітивши Юлю на порозі, вони всі повернули голову в її бік. Один з робітників підійшов ближче та промовив:

— Юліє Сергіївно, ви знову тут? Ну не буде швидше, ніяк! Як мені вам…

— Як звати? — перебив його Роман.

— Мене? — робітник перевів на нього здивований погляд. — Степан!

— Наскільки розумію, ви тут старший, Степане? — продовжував Роман.

— Так, я старший! Я хто ви, власне, такий?

— Від сьогодні я керівник головного офісу «Sweet dreams». І мені дуже цікаво, якого біса ви тягнете кота за… — Роман не закінчив фразу, кинувши швидкий погляд на Юлю. — Чому ремонтні роботи ще не завершено?

— Т-т-так той… Ф-фарба ще не висохла! — Юля помітила, що Степан почав нервувати під холодним поглядом Романа. — С-самі погляньте!

Роман підійшов до стіни та мазанув по ній пальцем. На його руці дійсно залишився яскравий слід від фарби. Роман спокійно витер його серветкою, яку Юля дістала зі своєї сумки та несміливо простягнула йому.

— Яку фарбу ви використовували? — запитав Роман. — Залишилася упаковка?

— Так, ось… — Степан хвилювався все більше. — Хлопці ще не винесли.

Роман підійшов до відерця, що стояло під стінкою та присів навпочіпки, уважно читаючи етикетку на ньому.

— Юль, хто закуповував фарбу? — звернувся до дівчини Роман.

— Данило сам обговорював зі Степаном список будматеріалів, коли вони узгоджували терміни виконання робіт. І оформлював замовлення теж Данило. Наша бухгалтерія його лише оплатила, — Юля уважно спостерігала за ним. — А доставку будматеріалів приймав Степан.

— А у нас є якась накладна або чек з магазину? — запитав Роман.

— Звичайно! — Юля не могла зрозуміти, до чого він хилить.

— Мені треба побачити накладну, — Роман повернув до неї обличчя та посміхнувся. — Можеш попросити когось в офісі надіслати тобі скан копію?

Юля зателефонувала головному бухгалтеру свого офісу та стала чекати скан копію накладної на свій гаджет. Роман тим часом дістав з кишені свій телефон і набрав номер Данила.

— Алло, Дань! — промовив він. — Пробач, що відволікаю. Юля каже, ти затверджував список будматеріалів для нового магазину. Ти замовляв звичайну фарбу чи ту, що швидко сохне?... Ага... Я так і думав… Ні, я розберуся. Відкриття буде вчасно! Бувай, друже! 

Юля вже отримала на свій телефон скан копію накладної та простягнула гаджет Роману. Він уважно роздивлявся накладну, а потім знову присів навпочіпки перед відерцем з фарбою, поглянувши на етикетку.