Епілог

«Відчуття трепету осяйнуло моє недоторкане серце».

П'яте червня. День, коли ми вперше побачились. Дерево, неслухняна гілка й мій рятівник. Ми падаємо додолу і я вперше притискаюсь до його сильних грудей. 

«Наші погляди зустрілися й переплелися. Так само, як і наші душі» 

А це день, коли ми з ним купалися в озері. І ледве не поцілувалися.

«Покохати надто легко. Важче закохати» 

«Душа, просякнута квітами»

Наше перше побачення. Оранжерея, наче рай, який милує око. Столик і Макс, який нервує від пальців ніг до самої голови, адже хоче, щоб все було ідеально для мене. 

«Зранену душу до кінця не полікувати»

Це той день, коли мене зрадили «друзі». Смішно, що я справді так переймалася через них. 

«Кохаю»

Коротко, але так багатослівно. Наші вихідні з Максом в Києві. Океанаріум і незліченні прогулянки.

«Серце рветься, душа кричить, а губи сміються» 

Макс ігнорував мене, аби вберегти від болю. Знав би ти, коханий, якого щастя завдавав мені, то, напевно б, здивувався. 

«Здається, хмар вже не видно. Я набагато вище їх»

Наш перший секс. Прикусила губу й усмішка застигла на вустах. Це було найкраще, що тільки може бути. 

Гортаючи сторінку за сторінкою невеличкої книжечки, яку я тримала в руках, я не могла стримати мовчазних сліз усередині. Це була книга з цитатами, які я часто записувала в нотатках телефону. Нещодавно я зібрала їх в жменю й роздрукувала, аби зберегти всі наші миті на папері. 

Проводила пальцями по кожній сторінці й коли торкалась, наче проживала момент заново. Ось мій Макс запитує як мене звати, а ось уже безперервно цілує. Потім ми опинилися в душовій, а потім... порожнеча. 

Підняла погляд на краєвиди, які відкрилися моєму погляду. Болгарські гори Рили були надзвичайно красиві. Хоч і підніматися було важко і я частенько відставала від групи, та коли ми сіли на каміння аби перепочити, очей було не відірвати.

Якось він сказав, що мріє побувати тут. І я виконала його мрію. 

Витягнула з рюкзака блокнот і ручку й почала писати чергову записку:

«Дорогий Макс,

Не повіриш, де я зараз, коханий. Але я в Болгарії! Пам'ятаєш, ти колись говорив, що ми з тобою обов'язково піднімемося неймовірними схилами й підкоримо їх? Ти був правий, почати таки треба було з Говерли. Бо ноги гудять страшенно. 

Ти хотів, аби я жила й продовжувала радіти. І я стараюся робити це, справді. Лиш заради тебе й того, аби на небесах ти був щасливий, спостерігаючи за мною. Сподіваюсь, я виправдаю твої бажання.

Знаєш, мені часто говорять, що я не одна така... хто втратив. Дуже багато людей пережили подібне і почали життя заново. Перегорнули сторінку й впевненим кроком ступили в нове життя без болю й почуття утрати. І лиш бабуся Віта не змушує мене припинити сльози, а тихенько плаче поряд. Вона одна розділяє мій біль та страждання.

Лише уяви, Макс...

Скільки нас, знедолених? Розбитих вщент, розчавлених, пом'ятих долею? Скільки нас, морально покалічених? Скільки нас, страждаючих вночі та запевняючих, що все гаразд, вдень?

Скільки нас...

...самотніх.

Це бісове життя відрізало мене від тебе. Найгострішим лезом відрізало. Болісно й повільно, так наче спеціально знущалося над нами... закоханими. 

Але я обіцяю... як би воно не намагалося стерти тебе з пам'яті, запевнити, що ти був лише маревом, сном, вигадкою... 

Я все одно ніколи... 

Не забуду тебе... 

Навіки твоя, Аліса».

Кінець.

ПОДЯКИ

Завжди, коли пишу подяку, кажу, що фінал для книги – це лиш початок для героїв їхнього спільного щасливого життя. Але з цією книгою все інакше. Історія закоханих таки закінчилася, проте історія Аліси тільки почалася. Її чекає багато випробувань і важких рішень. Наша дівчинка продовжує жити за двох…

Писати цю книгу без сліз було просто неможливо. Аліса і Макс назавжди засіли в моєму серці й відпускати їх у «вільне плавання», враховуючи фінал, дуже важко. Адже вони заслуговують на зовсім інший фінал. На щасливий, там де разом, там де багато-багато кохання і почуттів. 

В першу чергу, як завжди, хочу подякувати дорогим читачам, які приділили час цій книзі й прожили цю, хоч коротку, але неймовірну історію кохання. Сподіваюсь, вона залишила приємний слід у ваших серцях і нагадала, що не варто відкладати життя на завтра. Тому що "завтра" може й ніколи не настати. 

Також хочу подякувати своїм друзям та колегам, які підтримали мене в цей переломний для мене етап життя. Від багатьох справді не очікувала такої відчутної підтримки. Ви зробити дуже важливий вклад в мою натхненну скриньку ;) Хочу, аби ви знали, що я вас люблю!

Не знаю, чи будуть на моєму письменницькому шляху ще книги і ще історії кохання, адже зараз такий період, що кожна книга сприймається як остання. Але хочу аби ви знали, що жодна книга чи вигадана чиєюсь уявою історія не замінить вам вашу власну. Ту, яку ви проживаєте прямо зараз. Тому проживіть її гідно й так, аби потім не шкодувати про те, що так мріяли здіяти, але не наважилися. 

Люблю вас, мої хороші й міцно-міцно обіймаю. 

До нових зустрічей!

Ваша Меланія Литвин.