Глава 18

Аліса

Телефон опустився й ледь не впав на землю. Мене наче паралізувало. Макс в лікарні.

 «Це смертельна хвороба», «Від цього можна померти будь-коли».

Слова батьків вже не здавались такими безглуздими. Згадала їх і в очах трішки потемніло.

— Гей, Алісо, що таке? – Матвій не на жарт перелякався, бачачи мене таку.

Макс досі був у виклику, та я на кілька секунд не змогла чути більше нічого. Та після легкого шоку я таки зібрала себе в кулак і сказала:

— За пів години буду.

— Алісо, не треба. Ти нічим тут не допоможеш, краще виспись.

— Я цього не чула, – твердо сказала й поклала слухавку. Я повинна бути з ним. Ще сьогодні я ніжилась в його прекрасних обіймах після нашої незабутньої ночі, а тут таке... 

— Я вже починаю перейматись. Я ще тут, агов! – почав махати руками переді мною хлопець. Я важко видихнула.

— Макс в лікарні, я їду до нього, – вирішила навіть не прощатись. Коли йдеться про мого Макса, чхати стає на усіх. 

— Алісо, зачекай. Давай я поїду з тобою.

— З чого б це? – чорт, я занадто груба з ним. Він не заслуговує на це.

— Слухай, це вечір, місто, ти тендітна дівчина. Не хочу, аби ти була одна. А потім я допоможу тобі доправитися додому, якщо буде потреба.

Якщо чесно, маньяки і серійні вбивці зараз турбували мене в останню чергу. Але так, в чомусь він таки правий. Та й бажання сперечатися не було зовсім.

— Ходімо, спіймаємо таксі.

На щастя, сьогодні в Києві затор майже не було, тому за пів години я вже блукала коридорами лікарні. Швидко запитала біля стійки на першому поверсі де знаходиться Макс і побігла на третій поверх. Матвій ледь встигав за мною.

Мене пропустили до його палати. Швидко підбігла до ліжка, де лежав коханий і легко сіла на його край, аби нічого не зачепити. До його руки був прикріплений катетер, від якого відходила крапельниця. Сам він виглядав змученим і дуже виснаженим. Боже... 

— Як ти, милий? – провела кінчиками пальців по обличчю. Він відразу всміхнувся від мого дотику.

— Трішки гірше, ніж завжди. Але повторити нашу вчорашню ніч сил вистачить, – підморгнув. От вже! Ще й жартувати примудряється.

— Максе, я так злякалася. Розкажи мені, що сталося?

Він важко видихнув. Я взяла його долоню в свою. Тепла. Так боюся втратити це тепло.

— Ближче під вечір в мене піднялася температура і почався жар. Я вирішив не упускати це й залетефонував лікарці, а та сказала приїхати. Я викликав таксі, так як на байку їхати точно було б поганою ідеєю. Док сказала, що в мене якимось чином виявилася пневмонія, – його рука стисла мою. Не можу повірити своїм вухам.

— Ти їй розповів про весь день, що ти робив? Від чого це взагалі може бути?

— Мм, не знаю як про день, а от про ніч мені дуже хотілося їй розповісти все в найменших деталях, – розплився в задоволеній усмішці. Я не змогла не подарувати йому таку ж у відповідь. 

— Максе, ти зараз жартуєш, а я дуже сильно перелякалась. Ще сьогодні я перебувала в твоєму ліжку, в твоїх обіймах, а тут в тебе пневмонія! Це якийсь дуже неприємний сон.

— Це СНІД, сонечко, – сумно відповів він. Знову ці фрази батьків стали поперд горла. – Я говорив, що буде нелегко. І ти досі можеш піти. Якщо відчуваєш, що не витримаєш жити так, то я прошу тебе піти. 

— Знаєш, це все виглядає безглуздо. Це я мала тебе втішати, а не ти мене, з крапельницию в руці. 

— Я буду втішати тебе і з кулею в серці, дорога. Лиш би бачити ці милі ямочки, коли ти усміхаєшся.

Від цих слів я розтанула. Він завжди змушує мене червоніти від приємностей. І він хоче, щоб я пішла від нього? Ніколи в світі! 

Нахилилась і поцілувала ніжно в губи. Звісно, без жодного напору, не хотіла завдавати дискомфорту, але мені був потрібен цей поцілунок. 

— І більше ніколи, чуєш... ніколи не говори зі мною про те, аби я йшла, – в обличчя прошепотіла я. – Не жени мене, коханий, бо я не піду. Що б там не було, не піду.  

— Я знаю це, маленька, знаю... – погладив моє волосся. – Але ж я бачу, як тобі важко. А уяви, це може продовжуватися все життя! Навіть найстійкіша людина б здалася. Кому потрібна половинка, яка практично живе в лікарні? Що це за життя таке? – його мова була просочена відчаєм і болем. Він відчував провину за те, що не може дати мені того життя, яке хотів. Але він дає мені те життя, від якого я ніколи не відмовлюсь. Життя, наповнене ним. 

— Ми вистоїмо разом, Макс. І я не залишу тебе, як би важко не було. Благаю, не говори більше зі мною про це. Такі розмови завдають мені болю. 

Він погладив мене по волоссі й слабо всміхнувся. Я прикрила очі.

— Кохаю тебе, – коротка фраза, а скільки сенсу в ній. Скільки тлумачень і розумінь.  І в очах Макса я знаходжу їх всі

— І я тебе, коханий, – сльози поступили в кутиках моїх очей і я постаралася їх прогнати. Не хочу здаватися слабкою. Зараз, як ніколи, треба бути сильною. 

Вийшла з палати, коли прийшла медсестра і сказала, що Максу час відпочити. Важко було йти, хотілося бути з ним якнайдовше, але я розуміла, що яким би він жвавим не хотів здаватися, його організм виснажений. 

Біля палати на кріслі мене чекав Матвій. Він щось гортав у своєму смартфоні й, коли я підійшла, підвівся.

— Як ти? – поклав руки мені на плечі. – Виглядаєш виснаженою.

— Я не виснажена. Просто обдумую, як бути далі. І як взяти усю волю в кулак.

— З Максом щось серйозне?

— В нього СНІД, Матвій! – на емоціях випалила. Напевно, не варто було йому цього знати. Хлопець широко відкрив очі, наче не вірячи своїм вухам. – А зараз він лежить із пневмонією. Не можу повірити, що проживаю це. Що ми з ним проживаємо це. 

Друг обійняв мене, а я поринула в його обійми, все ще думаючи про коханого.

Довгий час він мовчав. Навіть тоді, коли ми вийшли з таксі, хлопець наче щось обдумував. Я вдячна йому за те, що нічого не говорив. Не хотілося нікого і нічого чути. Лиш поринути в свої думки. 

Лиш під час нашого прощання, Матвій раптом сказав: