Глава 17

Аліса

— Твій хлопець СНІД-інфікований, а ти ще й залишаєшся в нього наніч і займаєшся всякими речима, – невдоволено доповнила мама, наче я їй щось винна. – Як ти це поясниш?

Я склала руки на грудях. Всякими речима. Наче в цій кімнаті заборонено називати слово «секс».

— Мамо, якщо ти не знала, то є такі речі, як презервативи, – гаркнула я. 

Не знаю що на мене найшло, але так вмить зіпсувати настрій – це ще треба вміти. Наїхали ні за що. Від моєї заяви мама остовпіла.

— То я почую звідки ви дізнались про Максові проблеми зі здоров'ям?

— СНІД – це не просто проблеми зі здоров'ям, Алісо. СНІД – це те, від чого можна померти будь-коли, як ти не розумієш? А розказала нам бабуся Віта, зовсім випадково упом'янувши про це в нашій вчорашній розмові. Вона думала, що ми в курсі. Але, напевно, ми не достойні знати чим живе наша донька, якщо ти нас навіть про таке не проінформувала.

Блін! Бабусю я звісно ні в чому не звинувачую, хтось мав розповісти їм про це. Але я сподівалася, що це буде пізніше.

— Мама, тато, – видихнула я. Не варто зараз сваритися. – Зрозумійте мене... Макс зараз під постійним доглядом лікарів, п'є препарати, які підтримують його стан. Йому нічого не загрожує! 

— Поки що, донька, поки що... 

— Я покохала його ще до того, як дізналась про хворобу. Я люблю його всім серцем! І хочу, щоб ви прийняли той факт, що я не кину його у важку годину. Ми повинні пройти через це разом. 

— Алісо, ти не знаєш про що говориш! Зніми рожеві окуляри. Через це неможливо пройти, це хвороба на все життя. І ще... це не кохання, мила, це просто захоплення. Твій перший хлопець, перші почуття, розумію, – спокійніше сказала мати. Знову дратує! – Ми з батьком повинні впевнитися в тому, що ти в безпеці й тобі нічого не загрожує. Але з цим хлопцем ти під постійною загрозою! Доню, ти вже не маленька, повинна зрозуміти.

— А я не розумію!! – підвищила голос. Це вперше я таким тоном спілкуюсь з батьками. – Про які рожеві окуляри йде мова?? Я була з ним на обстеженнях, чула висновки лікарів, знаю про всю ситуацію! А ви, начитавшись в інтернеті кілька перших статей, вирішили мене попереджати? І також, мамо, це не захоплення. Це те, що називається любов'ю. Якщо ти не віриш, що твоя донька здатна на те, щоб кохати, то це вже інше питання, обговорювати яке я не збираюся.

— Алісо, він на сім років старший! Це вже чоловік. Що він міг знайти в маленькій недосвідченій дівчинці? Подивись на ситуацію тверезо, – знову вступив тато. Аааааа! Вони не заспокояться.

— А ви подивіться на мене. Я прийшла додому щаслива й радісна. Це те, як на мене впливає він. А зараз я розлючена й зла! Це те, до чого довели мене ви. Думаю, тут все зрозуміло.

Більше я не збиралася ні про що говорити. Замкнула двері своєї кімнати й зі злості штовхнула їх ногою. Бісять!

Увімкнула телефон і помітила багато пропущених від батьків. Подумки подякувала собі, що вимкнула його, аби не відволікатися. 

Вирішила написати повідомлення коханому.

«Милий, що робиш?»

Відповідь прийшла відразу.

«Досі уявляю твоє спокусливе тіло в своїй голові» 

Оуууууу... А що, якщо...

Встала біля великого дзерела, яке стояло навпроти ліжка і охоплювало мене в повний зріст. Зняла сарафан, залишаючись в одній білизні, увімкнула камеру й зробила кілька знімків. Швидко обробила їх і вже хотіла відправити, як мій палець завис. Чорт, я ніколи нікому таке не відправляла, а що якщо йому не сподобається?

Та ці думки відразу ж розвіялись. Якщо не спробую – не дізнаюсь.

Відправила фото і написала:

«Ти про це тіло?:)) Воно теж сумує за тобою»

Вирішила сьогодні присвятити день англійській. Весь день то дивилася фільми мовою оригіналу, то заглянула до своїх посібників з тестами. Що б там не було, та мову треба вчити. Для загального розвитку так точно.

З батьками навіть не перетиналася. Набрала собі всілякої смакоти в кімнату й не висувалася. Не хочу їх бачити. 

Ввечері від нудьги подумала, що непогано було б прогулятися вечірнім містом і побути трішки на самоті з думками. Тому я взяла навушники й вийшла на свіже повітря. Батькам таки сказала, аби ще не подумали, що втекла.

Сьогодні було дуже тепло, тому я вдягла спортивні штани і білу футболку, а волосся зав'язала в пучок. Зручно і практично. 

Музика грала в моїй голові, а я намотувала круги парком. Мені все не виходили з голови слова батьків. «Це смертельна хвороба», «Від цього можна померти будь-коли».

Страшно навіть припустити такий сценарій, в якому я втрачаю Макса. В мене вселилася якась дитяча впевненість, що пігулки й препарати, постійні обстеження йому допоможуть. Якби вони не давали нічого, то який сенс їх приймати?

Тому з батьками я спілкуватись більше за сьогодні не стала. Звісно, важко, адже вони справді класні й дуже добрі. Але ці люди образили мене, сказавши таке про Макса. Вони, здається, хочуть, аби я кинула його напризволяще тоді, коли я так йому потрібна. Справді? Так вони виховували свою доньку? Коли вигідно – разом, а коли стає важко – моя хата скраю, я нічого не знаю? Ох, незрозуміло це все.

Враз, в парку за кілька метрів від себе я помітила, що якийсь хлопець активно махає руками. І робить це, здається, до мене. Придивилась ближче і помітила знайомі обриси. Це Матвій. Хлопець підбіг до мене. Також в спортивному одязі, напевно вийшов на пробіжку.

Витягнувши навушники з вух, він привітався і я усміхнулась. Навіть після казусу, який відбувся при нашій останній зустрічі, я все одно тепло відношусь до нього. Немає сенсу тримати зло на людину, в якої до тебе почуття, хоч і не взаємні. 

— Вийшов пробігтися? – спочатку захотіла спитати, що він тут забув, та потім таки згадала, що, напевно, він приїхав вступати до вузу.

— Так, погода тільки те й робить, що закликає не сидіти вдома. А ти чим займаєшся? – Матвій потер потилицю. Все-таки якась доля незручності відчувалася між нами.