Глава 13

Аліса

Минув ще місяць. Цілий місяць ми з Максом бачимось лише по вихідних, проте зідзвонюємось кожного дня. Хочеться більше. Хочеться щодня бачити свого хлопця й заціловувати його до неможливості.

І місяць відтоді, як Матвій зізнався мені у почуттях. Що мені сказати, шкода втратити такого друга. Хоча, якщо подумати, то останні кілька років я чудово жила й не згадувала про нього, тож чого б мені хвилюватися. На жаль, він не зрозумів мене. Так, казав, що розуміє. Та по очах було видно, що не зрозумів. Досі сподівався на щось і хотів більшого. А я не готова дати йому більше, адже для цього є лише один хлопець, який затишно поселився в моєму дівочому серці. І це Макс. Більше нікого і не може бути.

Та останніми тижнями навіть Макс якийсь сам не свій. На останні вихідні так і взагалі відмінив нашу зустріч. І скільки не допитуй, з нього неможливо витягнути ні слова. «Все добре, просто завал на роботі», «Та все ок, сьогодні заморився», «Бос настрій зіпсував»... І ще купу ідентичних відмовок, яким я не вірю. Адже не може бути кожен день не таким! Повинні бути і хороші. А в нього все одне й те саме. 

Звісно, я неабияк переймаюсь. Та залишився ще тиждень і мені доведеться повертатися в Київ. Вступні співбесіди чекають. От тоді вже і виясню що до чого. А поки треба насолодитись останніми повноцінними днями поряд з бабусею.

Весь день поравшись на городі, я сильно заморилась і, прийнявши душ, вирішила зателефонувати Максу. Цікаво, як у нього минув день.

Та, на диво, слухавку ніхто не взяв. Напевно не чує.

За годину вирішила набрати ще раз. Те саме.

І ще через годину теж. Моє серце неспокійно забилось. До цього він ніколи стільки часу не ігнорував мене. Та надія на те, що він просто забув десь телефон, чи вимкнув звук і заснув досі не згасала. Проте тривожність не могла просто так зникнути. Я повинна знати що коїться. 

Прийшла ніч, а від Макса досі жодної вісточки. Він що знущається? Дірект кипить моїми повідомленнями, та і їх він не переглядає. Боже, а може з ним щось трапилось? Сльози почали накочуватися від жахливих сцен, які вже вимальовувалися в моїй голові. 

Десь під світанок я таки заснула. Принаймні постаралася. Бабуся мирно спала, а я гризла лікті в сусідній кімнаті, аж доки втома не перемогла мене.

Ранок зустрів мене синцями під очима і пом'ятим обличчям. Швидко перевірила телефон. Як же я сподіваюся, що Макс дав про себе знати. Він не міг ось так-от зникнути. Не міг і все! 

Та знову та сама картина.

У відповідь на мої повідомлення...

...мовчання. 

Він навіть не переглянув!

Ну все, от тепер у мене почалось ніщо інше, як паніка. Макс не міг так довго не відкривати телефон, у нього там купу робочих чатів. І у розпал роботи просто вимкнути мобілку? Ні, такого не може бути. Значить щось трапилося.

Не знаю, чи уже починати обдзвонювати всі лікарні та відділки поліції, але якщо це мовчання продовжиться ще хоч на день, то мої останні нервові клітини не витримають і просто взірвуться! 

Ну де ж ти, Макс... Де ти, найрідніший і найкоханіший хлопець в моєму житті? 

Бабуся, звісно, помітила мій стан і не на жарт занепокоїлася. Під тиском її розпитувань, я все ж розповіла що мене тривожить. А вона лиш засміялася.

— Ех, молодь... Алісо, внучко моя дорога, ну можливо щось трапилося на роботі, він прийшов і втомлений заснув. Не міг він без причини ось так пропасти. Макс не з таких молодиків.

— Але він ніколи не ігнорує мене! Та й уже повинен був прокинутися. 

— Ну може дозволив собі довше поспати, взяв відгул чи ще щось. Сонечко, не переймайся так, прошу тебе. Нікуди твій Макс не дінеться.

І я повірила. Ну принаймні намагалася не показувати свого занепокоєння перед бабусею, яка всіляко старалася мене розвеселити. Інколи їй це вдавалося, та частка мене досі стривожено стискалася від того, як різко він зник з усіх радарів. Ще й ця його поведінка всі ці дні... Там точно щось не чисто. І від відповіді він вже не ухилиться так точно! 

Після роботи на городі, прибігши додому, я швидко взяла в руки телефон. Макс, ти повинен відгукнутися. Бо якщо ні... Я не витримаю цього, милий, чуєш? Прошу тебе, дай хоч якусь вісточку. 

Та ситуація все та сама. Він не виходить на зв'язок, а я захлинаюся в сльозах. Жодні бабусині жарти не відволікають. Я не маю контактів ні до його рідних, ні до знайомих. Жодного!

Що думати, як діяти? Все ті ж питання, і все ще жодної відповіді.

Я знову не спала пів ночі. Чекала на те, що Макс скаже про те, що в нього щось із телефоном і він не міг вийти на зв'язок. 

Вже сама в голові намагаюсь шукати якісь виправдання йому. Бо думку про те, що я «набридла» чи мною погрались і викинули зі свого життя, як ту нікому не потрібну іграшку, розглядати я відмовляюсь. Він не міг... Ні, чорт, не міг!

Та коли я встала зранку і побачила, що він змінив свій статус в телеграмі й усіх інших соц.мережах і відтепер я не можу глянути коли він був у мережі... нитки виправдань обірвалися. Кудись зникла надія і сподівання.

Він бачив десятки моїх пропущених, добру жменю повідомлень, та реакції на це ніякої. Він просто ігнорує мене. Наче довбану істеричку, яка не дає йому спокою. Приблизно так я себе зараз і відчуваю. 

Телефоную ще раз і ще. Пишу, сподіваючись на щось. Та він і далі продовжує рвати моє серце на шматки своїм мовчанням.

Моє кохання до нього – це натхнення. Таке істинне і чисте. Таке мимовільне, проте водночас дуже сильне. Воно надає крила, та треба бути готовим до того, що так же різко воно ці крила й обірве. А я не була готова. Аж ніяк не була...