Глава 12

Аліса

Ще кілька днів по тому я не могла нормально спати, їсти й просто жити буденним життям. Якась величезна хвиля натхнення охопила мене і я тільки те й робила, що постійно усміхалася та записувала різноманітні цитати. Бабуся часто зиркала на мене й щось весело бубоніла собі під ніс, та я навіть не вслухалася. Єдине, що я чула – це його сміх, який відлунювався у моїх вухах вдень та вночі. Зі мною відбувається щось таке, чого я не відчувала ще ніколи. І я навіть знаю що це.

Закоханість вона така.

Зносить здоровий глузд, не залишаючи йому місця. А в серці поселяється ще одна найбільша слабкість – кохана людина. І Макс – моя слабкість. Бо лише з ним я відчуваю себе тою особливою маленькою дівчинкою. Лише він змушує мене витати у хмарах і почуватися найкращою. Хочеться і бути тією найкращою для нього. 

Та все ж колись таки варто спускатися з небес на землю. Сьогодні у мене був дуже продуктивний день. Постійно допомагала бабусі поратися на городі й зготувала перший своєму житті борщ. Звісно, не такий смачний як у бабусі Віти, та все ж, треба колись починати вчитися. 

Раптом телефон задзвенів. Я, навіть не знявши фартуха, побігла до нього в сусідню кімнату, гадаючи, що це Макс. Він обіцяв після роботи набрати. 

Та, на жаль, це був не він. Натомість на екрані висвітлився якийсь невідомий номер. Кілька секунд вагалася чи брати слухавку, та врешті вирішила таки взяти.

— Слухаю, – піднесено прощебетала я.

Кілька секунд тиші по той бік слухавки насторожили. Може не варто було...

— Е-е-е-е, привіт, Алісо, це Матвій. 

Я оніміла на мить. Спогади того вечора полізли нагору і я важко ковтнула. Чому їм так важко дати мені спокій?

— Що тобі потрібно, Матвій? І взагалі, де ти роздобув мій номер? – лють в мені наростала з кожною секундою все більше.

— Це зараз неважливо. Вибач, я... дізнався, як вони з тобою вчинили. Варто було зателефонувати швидше, та я приходив до тебе... а твоя бабуся сказала, що тебе немає вдома і я подумав, що ти... е-е-е... повернулася в Київ. Але зараз бачу, що ні.

Так швидко зі мною ще ніхто не розмовляв. Було відчутно, що він хвилюється. Але це аж ніяк не перекреслить того всього, що я пережила.

— Матвій, якщо ти хотів мене втішити, то запізно. Це є кому зробити, – грубо відповіла. Знаю, що він не винен. Його не було в тій компанії, він тусувався зі своєю молодшою сестрою, яка постійно встрявала в неприємності. Проте я не хочу нічого чути. Та й майже тиждень вже минув. Моя голова забита зовсім іншими думками. А висновки щодо цих людей я зробила і поставила на нашому спілкуванні хрест. Вірніше, вони самі це зробили.

— Оу... – здається, хлопець розгубився. – Я просто хотів вибачитися. Не знаю, що на них найшло, думав вони вже подорослішали. Якби я знав, що в їхні плани входить кинути тебе так само підло, як колись, то я б цього не допустив. Вибач, що не втрутився.

Враз я відчула провину. За свою поведінку і грубі слова. Матвій завжди був іншим. Він чомусь особливо ставився до мене, в дитинстві ніколи не давав ображати мене і постійно казав, що я його принцеса. Ми виросли і після всіх подій спілкування обірвалося. Та, зізнаюсь, мені його не вистачало. Він завжди був хорошим другом, наче старший брат, якого в мене ніколи не було.

— Це ти вибач, Матвій. Я знаю, що ти ні в чому не винен. Просто не хочу згадувати той день. Я зробила висновки і тепер уже точно ніколи не повірю в їхню доброту. Це для мене закрита тема. 

Почула, як хлопець полегшено видихнув.

— Це чудово. Вони не варті тебе, Алісо. Ніхто не вартий, – останню фразу він проказав тихіше і якимось іншим тоном. – Знаєш, погода така чудова. Чом би нам не прогулятися, а? Як колись, в старі добрі часи.

Я спочатку засумнівалася, та потім подумала, що мені таки не завадить відволіктися від хатніх справ і зустрітися з кимось. Тим паче, що в селищі я переважно проводжу час лише з бабусею. 

— Чудова ідея! Давай біля колодязя, там де ми завжди грались через годину. 

— Буду чекати.

Я швидко сходила в душ, одягнулася в короткі джинсові шорти і білу майку. На голові заплела хвіст і надягнула червону бандану. Макіяжу навіть не наносила. А навіщо? Я ж не на побачення йду. Хай шкіра відпочиває.

До колодязя мені йти приблизно десять хвилин. Завжди там гралася ще змалечку. Там і до зараз завжди збирається немало народу. Дітлахи бігають одне за одним, граючи в "лови", а хтось відпочиває, сидячи на травичці. 

Біля самого колодязя побачила засмаглого хлопця, трішки вищого за мене й з неслухняним каштановим волоссям. 

— Ну привіт! – привіталася я. Не знаю, що казати і як починати розмову. Ми дуже давно не спілкувалися.

— Привіт, принцесо, – раптом друг мене притиснув до себе і обійняв. Коли відпустив, запропонував. – Прогуляємось? 

— Звісно. Ходімо на нашу галявину, під ліс. Я так давно там не бувала. Самій там робити нічого, – розвела руками. 

Ми йшли мовчки. Чесно, не знаю про що нам поговорити. Ніби є тема, а ніби й немає.

— Бачив твоє останнє фото в інсті, – почав він. – Це твій хлопець?

Я зашарілася від згадки про Макса. Так дивно говорити про нього з кимось, окрім бабусі, звісно.

— Так, ми з Максом зустрічаємось. 

— Давно? – якось напружено продовжив Матвій. 

— Ем, ти звісно вибач, проте не думаю, що я повинна відповідати на ці запитання про моє особисте життя. 

— Так-так, – хлопець почухав голову. – Напевно, я задалеко зайшов. Ми з тобою не такі близькі...

— Краще розкажи про себе. На кого плануєш вступати? – почала я. Хлопець такого ж віку як я. Напевно тому ми завжди знаходили спільну мову. 

— Це трохи важке запитання для мене. Я дуже хочу бути режисером, – я підняла брови вгору.

— Вау... 

— Так. Днями і ночами марив цим. Проте батько каже, що мені це не годиться. Він максимально простий чоловік середньої забезпеченості. Працює механіком на СТО. Він завжди хотів, аби і я вступив на щось з цього напрямку. Та душа мені не лежить до цих гайок і ключів, невже він не розуміє? – трішки підвищив тон Матвій. Ох...