Глава 8

Аліса

Дійшла додому я за незліченну кількість часу. А що таке час взагалі? Навіщо він минає, навіщо ми дорослішаємо, мудрішаємо, якщо крізь роки люди, якими гнилими були, такими й залишаються?

Відчинила вхідні двері з надією, що бабуся уже давно спить. Справді, старенька мирно відпочивала у своїй кімнаті, спершись головою на подушку. 

Увійшовши у сусідню кімнату, я зрозуміла, що не зможу. Заснути не зможу, заспокоїтись не зможу, нічого я в біса не зможу! На душі так паршиво, що нічого не хочеться. Лиш сидіти й дивитись в одну точку на стелі, чим я й займалася. Тихі сльози стікали по щоках і розчинялися на постелі, роблячи плями на ній та не красиві розводи з туші на шкірі. Та чхати! Справді, начхати.

Враз щось підштовхнуло мене набрати людину, яка точно може вислухати. Але де гарантія, що в першій ночі він досі не спить? Боже, що за абсурд!

Поки гудки невпинно йшли, я вже раз десять подумала, аби натиснути відбій. Але надія ж помирає останньою, так?

Останній гудок... остання секунда, останній шанс, остання втрачена надія... І він бере. Господи, бере цю кляту слухавку!

— Маленька, ти чому о такій годині не спиш? – сонно запитав Макс.

— Макс, – схлипнула я. – Мені погано.

Раптом настала невеличка кількасекундна пауза.

— Що трапилось? Розповідай.

І я розповіла. Вилила душу й до того ж купу сліз, які ніяк не могли зупинити свій потік і текли, аж поки я не виплакала все, що можна було.

— Алісо, Боже, був би я біля тебе, ти б уже була загорнута в обійми.

Мене зігріли ці слова. Але ще більше б зігріли обійми й ніжні поцілунки, за якими я так невиносно скучила. Мене вбиває це все! Розлука, дзвінки, відеочати, які аж ніяк не передають атмосфери, яка відбувається між нами. Не знаю, можливо це все просто результат мого фігового настрою, який мені забезпечили "друзі", але на даний момент я б все віддала за миті з Максом. Так, я знаю, що минув всього тиждень і кілька днів і це все так по-дитячому, але... 

Але, але! 

Мені просто потрібен він! І це мене дивує й насторожує до чортиків! 

— Маленька, я розумію, тебе зрадили... вдруге. І це пече тебе всередині. Але ти ж розумієш, що це все просто життєві уроки, які нам припідносить доля? Так, інколи вони болючі. Але зараз ти повинна вислухати мене. Алісо, ти така особлива маленька дівчинка! І піддатлива й водночас гостра на язик! Ти моя крихітна муза. І найбільше за все на світі я хочу зараз опинитися біля тебе. 

— Я теж... 

Його слова заспокоювали, давали надію. Не знаю, як це в нього так виходить, але... здається, йому дісталася надзвичайна супересила. 

— Тому що ти скажеш на те, якщо я зараз рвану до тебе? За годину вже буду ніжити тебе в обіймах... 

— Я чекаю, – навіть не дослухавши, вимовила. 

— Чудово! Тоді, маленька, я примчу до тебе так швидко, як тільки зможу. 

Макс

Зірвався. 

До Аліси гріх не зірватися. 

Якби не зробив цього, то шкодував би все життя. 

Домчав до селища так швидко, як міг. На годиннику друга нуль п'ять, за вікном ніч, а на небі повний місяць. Я припаркував байк біля забору тітки Віти й  швидким кроком попрямував на подвір'я. 

На порозі перед вхідними дверима сиділа тендітна маленька дівчина. Літній вітер розвівав її густе волосся, а пом'ята сукня, краї якої вона досі стискала від нервів, трішки зсунулась з плеча. Ох, Аліса... 

— Ти тут... – прошепотіла вона. 

— Я не міг не приїхати до тебе. 

Сів біля неї й, вклавши в міцні обійми, поцілував у чоло. Відчув тих самих піддатливих мурах, яких так сильно полюбив і зрозумів, що ця дівчина не просто особлива. Вона з категорії тих, кого називають... єдиними. 

Ми просиділи в тиші ще довго. Просто обіймались і насолоджувались одне одним. І це було, чорт забирай, настільки бажано, що я б сидів так до самого ранку! 

— Алісо, знаєш... я розумію, що ти не хочеш залишати бабусю, я тебе про це й не прошу, проте на вихідні ти погодишся дременути зі мною в Київ? 

— Я тільки за, – так тихо вимовила вона, що якби довкола не було мертвої тиші, я б точно не почув.

— Макс, – раптом знову перервала тишу Аліса. 

— Що? 

— Поцілуй мене...

Це було бажання, яке ми розділяли на двох. Бажання на клітинному та духовному рівнях. Бажання, яке ні з чим не сплутати. Бажання поцілувати. 

Я накрив її губи своїми, забираючи весь смуток, через який дівчина сьогодні пройшла. Цілував, цілував і цілував... вже збився з ліку скільки раз я це зробив. А вона стільки ж раз відповідала. Так, як ніяка інша не відповідала. Казав же ж, єдина. 

Губи з новим напором насувались, вбирали її й не могли насолодитись тим, що Аліса поряд. Вона тут, я стискаю її в обіймах і розумію... таких, як вона вже не буде. Така ніжна, чуттєва... така мила, піддатлива... Така моя. Вперше я усвідомив це. Вперше я посмів про це подумати. І вперше я зрозумів... нікому не віддам. Бо я ладен оберігати її хоч до кінця своїх днів. Бо, здається, вперше полюбив. Страшно думати так відверто... але по-іншому неможливо. 

Після довгого поцілунку, я таки запропонував:

— А тепер тобі треба поспати. А завтра я заїду по тебе в обід і заберу, – клацнув її по носі.

— Ти не залишишся? 

— Ні. Твоя бабуся ще щось не те подумає... Але якщо щось... ти дзвони. Я завжди на зв'язку. 

— Дарма ти це сказав, – пожартувала вона. Здається, настрій піднявся. 

Я поїхав до батькового дому з диким бажанням виспатися. Завтра має бути насичений день. Нарешті ми з моєю дівчинкою виберемося за межі цього селища. Не враховуючи оранжерею, звісно. Мене накрило від спогадів про той чудесний день, коли я нарешті наважився зайти далі. Воно було того варте. 

Аліса

Я чекала на хлопця біля свого паркану, розглядаючи бузок, який дуже красиво зацвів навпроти будинку.

Вчорашню нічку я не забуду ніколи. І сльози, і радість, і якесь відчуття... не знаю... опіки, чи що. До цього я таке відчувала хіба що від родичів. І то, не завжди. А тут... приїхати посеред ночі до мене лиш тому, що я в поганому настрої. Вкотре переконуюсь, що Макс дуже люблячий хлопець. Так, саме люблячий. І вкрай уважний. Ось такий він... мій Макс.