Глава 5

Аліса

Довгий час я просто стояла навпроти дзеркала й не могла намилуватися тим, що бачила у відображенні. Синя сукня в дрібну квіточку, яка сягала нижче коліна й мала великий розріз лягла на мене дуже влучно, підкреслюючи талію й ноги. Як же все-таки добре, що я її поклала тоді у валізу. Волосся розпустила й випрямила, а на шию одягла чорний чокер, від якого на низ звисала підвіска у вигляді півмісяця. Макіяж теж зробила виразнішим, аніж завжди. Нафарбувала стрілки, щоправда не дуже довгі, вії теж і підвела губи матовою червоною помадою.

— Ох, дочекалася я... проводжаю внучку на побачення, – стала позаду бабуся. 

Я знову всміхнулась у дзеркало до її відображення. 

— Але дивись тут мені, щоб більше не хворіла! – наказовим тоном сказала я, повернувшись до неї. – А якщо тільки трішечки відчуєш, що десь щось болить, прошу, телефонуй… – вже м'якше продовжила. 

Очі жінки заіскрилися щирою теплотою й ласкою. Вона підійшла і обійняла мене міцно-міцно, наскільки це можливо. 

— Я дуже рада, що ти в мене є, дитя. Ніхто так як ти не піклується про мене стару. 

— Ти ж знаєш, що я – твоя маленька копія. Ось і піклуюсь. Адже колись це робила ти. Та що там, досі це робиш. Тому кажу ще раз, якщо щось не так...

—...я обов'язково тебе повідомлю. Добре-добре. А зараз йди, твій жених вже он чекає, – вона кивнула в бік вікна. І знову це її "жених". Вкотре всередині себе я закотила очі. Я знаю, що вона мене любить і бажає найкращого, але інколи це, звісно, трішки виходить за межі. 

Одним оком заглянула у вікно і моя щелепа, здається, зараз повинна валятися десь на підлозі. Макс в чорних джинсах і чорній сорочці з трішки розтріпаною зачіскою, яка йому неабияк пасує, сперся на байк. Ох, матусі рідненькі! Не можу повірити, що цей хлопець справді запросив мене на побачення! Це сон? Ох, який же до біса солодкий цей сон, я вам скажу... згубне марево, яке не розвіяти. 

 Я вийшла на подвір'я й знову мимоволі задивилась. Макс завжди був або у спортивних штанах і майці, або ж шортах. А тут... скажу вам, такий стиль йому дуже до лиця. Діловий та водночас такий таємничо-загадковий. 

— Так і будеш стояти? – весело запитав хлопець.

Ох... Швидким кроком я підійшла до винуватця всієї цієї затії й враз опинилась закутана в сильні й водночас ніжні обійми. Хлопець на голову від мене вищий, тому я носом впиралась прямо йому в шию. Оууу...

— І куди ж ви мене везете, Максиме Олійник? – запитала я, трішки послабивши обійми.

— Сказав же, сюрприз, Алісо Біленко. Але запевняю, що тобі дуже сподобається. Можу сказати лиш те, що це дуже в твоєму стилі й атмосфера тобі точно повинна "зайти".

— Ох, я вже в передчутті.

— Але перед тим, як ти сядеш, я мушу дещо зробити, аби протримати інтригу до кінця.

Хлопець раптом став позаду мене й відсунув густе волосся, оголюючи шию. Мурахи, мурахи... Мгмх! Можливо, це від вечірнього вітру... хоча кого я намагаюсь обманути? Мені від Макса голову зриває! В сенсі, якого неможливо розтлумачити. Поки що я в дикій пустелі й десь далеко-далеко бачу оазис... Але чим ближче я до нього підступаю, тим далі він опиняється.

Раптом переді мною постала чорна пелена. Я відчула холодні чоловічі руки на своєму обличчі. Макс зав'язав мені очі.

— Ти хочеш, аби я їхала з закритими очима? – налякано запитала я.

— Саме так. Не бійся, Алісо... Я лиш хочу, аби ти довірилась, – прозвучало біля мого вуха. Чорт, з закритим очима відчуття вдвічі гостріші. Гарячий подих відбивався на шкірі невгамовними мурахами.

— Я спробую.

Він допоміг мені сісти на байк і надягнув шолом.

— Тримайся міцніше, маленька, – з єхидною посмішкою на обличчі мовив він і натиснув педаль газу.

Чесно, якщо у вашої другої половинки є байк, то ви просто мусите спробувати з'їздити разом з нею ось так-от, із зав'язаними очима! Незвідані почуття відкривають друге дихання, хочеться кричати на весь світ про почуття легкості, яке ти відчуваєш в даний момент. І крила виростають моментально.

Приблизно за півгодини ми зупинились. Макс обережно зняв з мене шолом і, взявши за руку, кудись повів.

Раптом я почула, як відчинилися якісь двері. Хлопець провів мене всередину і в ніс відразу вдарив неймовірний запах квітів! Наче я потрапила в якийсь квітковий рай, чесне слово.

— А тепер настав час розкривати карти.

Хустинка з очей різко впала, як і темна пелена в очах. Поки мої очі звикали до освітлення, я раптом припустила, що ми можемо бути в...

Оранжерея! О так, ніщо інше, як вона. Я оглянулась довкола й не могла повірити, що бачу це все на власні очі! Хочеться плакати і водночас стрибати від щастя! 

Скляне обрамлення будівлі дозволяло побачити прекрасне безхмарне небо й все, що творилось довкола. А всередині... ох, яка ж краса ховалася всередині!

При вході була встелена доріжка, по боках якої були зелені дерева. Потім доріжка роздвоювалась, утворюючи коло всередині якого був столик зі свічками й вечерею. А обабіч цього кола все було встелено різнобарвними квітами, кущиками й іншими рослинами.

— Боже, Макс, – я прикрила рот руками. – Я... В мене немає слів!

Хлопець глядів на мене захоплено, а його очі виказували повне задоволення.

— Я дуже хотів орендувати цю оранжерею на один вечір. Для нас. І мені це вдалося.

— Ти просто якась фея-хресна! Звідки ти міг знати, що я дуже давно хотіла відвідати оранжерею? Ох, вона така... неймовірна! А глянь на ці квіти! – я присіла біля кущів, де росли лілії. – Обожнюю їх. Особливо білі.

— Візьму на замітку! – підморгнув він і присів біля мене, заглядаючи прямо в очі. І знову це віддзеркалення в його погляді. Знову це відчуття, наче я якась особлива... не така, як усі довкола. Для нього так точно.

— Повечеряємо? – запропонував Макс.

Ми сіли за круглий столик, на якому посередині були розміщені свічки й вечеря. Макс налив нам обом вина й вирішив проказати тост:

— За те, щоб ми не шкодували про жодне своє рішення в майбутньому.