Глава 1

Аліса

— Як же діти швидко ростуть, Боже! – бабуся не могла мною натішитись, поки я знімала верхній одяг. 

— Бабусь, я ж тільки два місяці тому тут була, – усміхнулась я, пригортаючи її у свої обійми. – Невже так помітно змінилась? 

— Цукерочко, для мене візити раз на два місяці це надто мало, – трішки спохмурніла вона. – Ну чому не можна хоч раз в місяць? 

Я знаю, що їй боляче. Адже саме вона колись, можна сказати, виховала мене. Ще в пеленки завивала, підгузки змінювала. Батьки ж в той час пахали наче воли за кордоном на роботі, аби заробити гроші на моє виховання і організувати переїзд в Київ. А бабуся залишилась сама-самісінька в цьому маленькому містечку. Дідусь помер ще коли мені було десять. 

Мені завжди було боляче усвідомлювати, що вона тут одна. І я не раз благала її переїхати до нас в Київ, та вона вперто заявляла, що їй там немає місця. 

— Ну ти ж знаєш, навчання, все таке... – я винувато опустила погляд. 

— Знаю. Але на ці літні канікули тебе в мене ніяке навчання не забере, зрозуміла? – ніби наказовим тоном промовила старенька. 

— Дорогенька, ти ж розумієш, що я цього року вступаю в університет і не зможу проводити ціле літо тут. Я заледве склала ті всі екзамени, а тут і вступ уже на носі. 

Бабуся допомогла мені занести сумки в кімнату й ми зайшли на кухню. Як завжди, світлі стіни, світло-оранжева плитка та круглий стіл посередні. 

— Ти вибач мене, стару дурепу, – раптом ощирилась бабуся. – Я розумію, в тебе навчання, вступ у студентське життя, хочеться пригод. А я тут зі своєю опікою нагнітаю. 

Вона сіла за стіл, підперши підборіддя долонею, й винувато втупилась на мене. Боже, що вона таке говорить! Невже справді в це вірить? 

— Ба, викинь ти ці хибні думки з голови, зараз же! Як ти взагалі могла про таке подумати? Ти ж знаєш, що я б усе віддала за ціле літо проведене тут, з тобою! 

— Але ж у тебе є друзі, дитя. Тобі треба жити, а не гнити в цій глушині наодинці зі старою, – шумно зітхнула вона. 

— Так, проте жодна подруга не замінить мені тебе. Крапка. Не розкисаймо, ба, адже я приїхала, я тут, з тобою. І я впевнена, що проведу ці дні з насолодою як ніколи.

Бабуся усміхнулась по доброму, так як вона вміє, і запросила за стіл. 

Що ж, у бабусі я освоїлась. У на наступний же день вона витягла мене в ліс, щоб назбирати ягід. Так як вона живе в дуже зеленій місцевості, то ліс уже встиг стати моїм маленьким місцем для усамітнення. Скажем так, тут натхнення знаходить мене найчастіше. Ніщо і ніхто не заважає... Бабуся говорить, що в цьому я дуже схожа на неї. 

— Алісо, я піду он на ту галявину, – бабуся Віта кивнула наліво. – А ти сходи в протилежний бік, можливо щось знайдеш. 

Вона завжди ставилась до цього занадто серйозно. Назбирати ягід це для бабусі щось типу челенджу. 

Ми домовились зустрітися на цій же самій галявині та розділились.

Я не боялась тут заблукати. Ну звісно, я ж цю місцевість як своїх п'ять пальців знаю! Ліс хоч і густий, та не дуже великих розмірів, та й за стільки часу вже можна було вивчити місцевість

Вже кілька годин я розходжала лісом, назбиравши стільки ягід, що кошик носити стало в рази важче. Треба уже повертатись. Проводити час таким способом це точно не для мене. 

Повернула голову, аби сконцентруватися, де саме я зараз знаходжусь. І... Таак, стоп, де це я? 

Напевно, варто йти направо, я звідти прийшла. Так, точно, направо! Чи наліво? Блін! 

В грудях почало тривожно вистукувати. Я своє дихання у вухах відлунням чула. Чомусь стало дуже важко. Я завжди була клаустрофобом. А перебувати у місцевості, з якої ти не можеш знайти вихід і ще й при тому, що JPS тут безсиле через відсутність зв'язку це пекло для клаустрофоба! 

— Чортівня якась! – стукаю телефоном по лобі, сидячи на пеньку й прикривши очі від безвиході. 

І так, значить єдиний спосіб вибратися – це або намагатись згадати звідки я пришвендяла, або все-таки зловити хоч якусь мережу. 

Алісо, ти у нас дівчинка не слабкодуха (принаймні, треба себе в цьому запевнити), тому треба брати себе в руки і не стирчати тут більше ні хвилини! 

Дерево, на яке я так косо споглядала, витримувало мою вагу ідеально, так як я дуже худа (як кажуть любі однокласники «дошка»). Я витягнула руку з гаджетом догори, щоб зловити мережу, і, о еврика, таки одна нещасна поділка з'явилась! Треба терміново набрати бабусю, так як мобільний інтернет точно не світить. 

Та не встигла я навіть відкрити папку з контактами, як відчула хрускіт. Чорт! Тільки не... 

Гілка, яка по суті мою вагу повинна була витримати, не справлялась зі своїм завданням. З кожною секундою, хрускіт був гучнішим. Серце в п'ятки. У вухах гудів страх. В паніці я не бачила іншого виходу, як просто міцно вчепитись у гілку і чекати на момент падіння. Сподіваюсь, я не помру. 

— Агов! – раптом мене оглушив чийсь голос. Тембр чоловічий. Я різко прочинила очі, які до того міцно заплющила.

Глянула на того, хто гукав і помітила, що хлопець досить високий, з каштановим відтінком волосся. Більше нічого я помітити не встигла, адже гілка знову захрустіла.

— Дівчино, ти чому там досі висиш? Хіба не бачиш, що гілка от-от впаде? – занепокоєно вигукнув він, та дзвін у вухах дозволяв чути його через слово.

Я лише сильніше вчепилась в гілку, наче приростаючи до неї. 

— Слухай, це вже не смішно! Злізь звідки поки не переламала собі чогось! – знову цей голос. 

— Не м-можу... – промимрила я. На більше не спромоглась. – Мені страшно. 

— А впасти і вбитися тобі, виходить, не страшно, так? 

Я знову промовчала. Хай замість того, аби кричати, щось зробить. 

— Ну гаразд, зараз щось придумаємо...

За кілька секунд я почула ззаду за собою дивний шурхіт. Повернула голову на кілька сантиметрів й на диво побачила хлопця прямо за собою. Як можна було так швидко вилізти? 

— Ти що, син Спайдермена? – вичавила з себе жарт я. 

— Майже вгадала. Онук, – так же само відповів він. На душі в цей момент стало якось не так тривожно. Напевно, це найбільша дурість, зважаючи на те, що я вишу на гілці, яка от-от впаде, але... цього не пояснити. – А зараз ти повільно забереш праву руку з гілки й повернеш тулуб у мій бік наскільки це можливо. Тільки повільно, прошу.