Я — музика, що памʼятає небо.

Епілог — Я пам’ятаю, але я живу

Літо в Канзасі було спекотним, але спокійним. Школа затихла, коридори спорожніли, а музика тимчасово замовкла. Лія сиділа на подвір’ї, босоніж, з глокеншпілем поруч. Вітер грав у її волоссі, як у струнах, а небо було ясним — вперше за довгий час.

Вона згадувала. Не як раніше — з болем. А як частину себе.

Вона згадувала перший вибух, що розірвав її дитинство.

Дрон, що повернув ті спогади.

Феєрверки, що змусили серце кричати.

І тишу, яка нарешті стала безпечною.

Але тепер вона згадувала й інше.

Джейка, який мовчав поруч, але бачив.

Містера Грейсона, який почув її без слів.

Дівчинку з молодших класів, яка наважилась заговорити.

*Життя після болю*

Лія більше не боялась. Вона знала: страх може повернутись. Але вона вже не буде сама. Вона навчилась говорити. Навчилась грати. Навчилась бути.

Вона записалась на музичний табір. Там вона вперше розповіла свою історію перед незнайомими людьми. І коли вона грала — вони слухали. Не тому, що це було красиво. А тому, що це було справжнє.

Її музика стала не просто звуком — вона стала мовою зцілення.

*Останній запис у щоденнику*

“Я пам’ятаю. І я не забуваю.

Але я більше не живу в тіні.

Я — музика. Я — голос. Я — світло.

І я живу.”

*Це не кінець*

Ця історія — не про війну. І не про втрату.

Це історія про дівчину, яка не зламалась.

Про дівчину, яка перетворила біль на силу.

Міра Лелеча Доля

Подобається