Розділ VIII — *Музика, що несе далі*

Весна в Канзасі була інша. Не така, як в Україні — без запаху яблуневого цвіту, без знайомих вулиць, без голосу бабусі, що кликала на чай. Але вона була світлою. І Лія відчувала: щось змінюється.

Шкільний весняний концерт наближався. Це був не просто виступ — це було прощання з навчальним роком, з усім, що сталося, з усім, що залишилось позаду. Всі готувались, репетирували, обговорювали костюми. Але для Лії це було більше, ніж подія. Це був момент істини. У музичному таборі вона познайомилась з дівчиною з Сирії. Вони грали разом — імпровізацію, що об’єднала їхні історії.

Останнього вечора Лія сиділа біля озера, слухаючи тишу. Вона записала: “Я — не просто музика. Я — пам’ять, що не боїться звучати.”

*Репетиція*

— Ти готова? — запитав Джейк, підходячи до неї з барабанними паличками в руках.

Вона кивнула.

— Я не просто готова. Я хочу, щоб це почули ті, хто ще боїться говорити.

Він усміхнувся. І вони почали грати.

Мелодія була новою. Її створили разом — Лія і  Джейк. В ній було щось українське, щось американське, щось особисте. Це була музика, що не мала кордонів. Вона починалась з ніжного дзвону глокеншпіля, як ранкове світло, і поступово наростала, як голос, що набирає силу.

*Виступ*

Сцена була освітлена м’яким світлом. У залі — батьки, учні, вчителі. Лія стояла перед глокеншпілем, Джейк — поруч із барабанами. Містер Грейсон дав знак. І вони почали.

Перші звуки були ніжними, як спогади. Потім — глибшими, як пережитий біль. І нарешті — сильними, як голос, що більше не мовчить.

Лія грала, як ніколи. Її пальці літали над пластинами, створюючи музику, яка звучала, як зцілення. Вона вкладала в кожен звук свою історію: втрату дому, страх, паніку, мовчання, і — нарешті — силу.

Люди в залі мовчали. Деякі — плакали. Деякі — тримали одне одного за руки. Це була не просто музика. Це була правда.

*Після виступу*

До неї підійшла дівчина з молодших класів. Вона мовчала, але в її очах було щось знайоме — страх, біль, надія.

— Я теж з України, — прошепотіла вона. — Але я боялась говорити. А тепер… я хочу.

Лія обійняла її. І зрозуміла: її музика стала голосом не лише для себе.

*Внутрішній спокій*

Того вечора Лія сиділа на подвір’ї, слухаючи тишу. Але це була інша тиша — не тривожна, а спокійна. Вона більше не боялась. Вона більше не ховалась.

Вона написала в щоденнику:

 “Я — музика. Я — пам’ять. Я — світло. І я більше не мовчу.”