Розділ VI — *Ті, хто бачать*

Після феєрверків щось змінилося. Не в школі — там усе залишалось гучним, американським, трохи чужим. Але всередині Лії з’явилась тріщина, крізь яку почало проникати світло. Вона більше не мовчала. Не кричала — просто говорила. І світ почав слухати.

*Розмова, що не забувається*

На наступному занятті Band Джейк підійшов до неї. Він був у своїй звичній чорній футболці, з барабанними паличками в руках, трохи нервовий, але рішучий.

— Я думав про тебе, — сказав він. — Про ту ніч. Я не знав, що робити. Але я хочу знати. Якщо ти дозволиш.

Лія подивилась на нього. Її очі були глибокі, як озеро після дощу.

— Це не просто феєрверки для мене, — сказала вона. — Це спогади, які болять. Це звук, що повертає мене туди, де я не хочу бути.

Він кивнув. І мовчав. Але це була тиша, яка лікує.

Лія почала вести музичний щоденник. Одна з мелодій називалась “Тиша Джейка” — вона виникла після розмови з ним, коли він просто мовчки сидів поруч.

*Містер Грейсон — той, хто чує*

Перед репетицією він підійшов до неї з папкою в руках.

— Я поговорив з адміністрацією, — сказав він. — Ми можемо попереджати тебе про феєрверки заздалегідь. І якщо тобі потрібно — ти можеш залишити репетицію. Без пояснень. Без питань.

Лія дивилась на нього, не вірячи. Її очі наповнились слізьми — не від болю, а від полегшення.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Це дуже важливо для мене.

*Музика, що об’єднує*

На репетиціях вона почала грати інакше. Її палички були впевненіші, її ритм — глибший. Джейк почав підлаштовуватись під її темп. Інші учні — слухати уважніше. І поступово — Band став не просто групою музикантів. Вони стали людьми, які чують одне одного.

Одного дня дівчина з флейтою — Емма — підійшла до Лії після заняття.

— Ти граєш так, ніби розповідаєш щось важливе, — сказала вона.

Лія усміхнулась.

— Бо я справді розповідаю.

Учні почали питати про її інструмент, про Україну. Вперше вона сказала: “Я — не просто з України. Я — її музика.”

*Несподіване повідомлення*

Увечері вона отримала повідомлення в шкільному чаті:

 “Привіт, я з молодших класів. Я теж з України. Я бачила тебе на концерті. І я боялась говорити. Але тепер… я хочу. Дякую тобі.”

Лія довго дивилась на екран. Її пальці тремтіли. Але це було інше тремтіння — як перед першим виступом. Вона відповіла:

“Ти не одна. І ти вже сильна, бо написала це.”

*Внутрішнє світло*

Того вечора Лія сиділа на подвір’ї, босоніж, з глокеншпілем поруч. Вітер грав у її волоссі, як у струнах, а небо було спокійним — вперше за довгий час.

Вона більше не почувалась тінню. Вона була світлом — не тому, що її хтось запалив. А тому, що вона дозволила собі світитися.