Розділ V — *Феєрверки й серце, що кричить*

П’ятничний вечір був теплим, як обійми. Стадіон школи наповнився людьми — батьки, учні, вчителі, діти з прапорами, продавці попкорну, гучні голоси, сміх, музика. Лія стояла з Band, у формі, з глокеншпілем перед собою. Її пальці були спокійні, але всередині щось тремтіло.

Вона не любила натовпи. Не тому, що боялась людей — а тому, що в натовпі важко втекти. Її очі ковзали по обличчях, шукаючи знайомі риси, але все було новим. Вона вдихнула глибоко, як перед нотами, які ще не знаєш, як заграти.

Містер Грейсон підійшов, торкнувся її плеча.

— Ти в порядку? — запитав він.

Вона кивнула. Не тому, що була в порядку. А тому, що хотіла бути.

*Гра*

Band почав грати. Мелодія була маршова, енергійна, гучна. Лія вдаряла по пластинах глокеншпіля точно, красиво, глибоко. Її палички рухались автоматично, як танець, який тіло пам’ятає краще за розум.

Навколо — аплодисменти, вигуки, підбадьорення. Вона намагалася зосередитись на ритмі, на звуках, на тому, що було тут і зараз. Але її тіло вже знало — щось наближається.

*Феєрверки*

Наприкінці гри — оголошення:

ʼʼА тепер — феєрверки! Святкуємо перемогу!”

Перший вибух — і її тіло стиснулось. 

Другий — і вона перестала дихати. 

Третій — і вона впала.

Звуки були надто гучні. Вони не були святом — вони були спогадом. Її мозок повернувся назад, у той день, коли небо над її містом стало чорним. Коли вікна тремтіли. Коли мама кричала, щоб усі лягли на підлогу.

Її серце билося, як барабан на тривогу. Її очі були відкриті, але вона не бачила. Її руки тремтіли, як струни на вітрі. Вона хотіла закричати, але голос зник.

Навколо — сміх, захоплення, святкування. А вона — в паніці. І ніхто не підійшов. Ніхто не запитав: “Ти в порядку?”

Після концерту вона не могла заснути. Взяла домру й грала тихо, як колись у підвалі під час обстрілів. Це була її молитва.

Вона написала лист до себе: “Я не зламалась. Я просто вчуся жити з тріщинами.”

*Наступного дня*

Вона прийшла до школи, мовчазна. Її очі були червоні, але вона не плакала. Вона чекала — хоча б хтось запитає. Але ніхто не запитав. Навіть ті, хто був поруч.

Вона сиділа на уроці, дивлячись у вікно. Її думки були як розбиті ноти — без ритму, без гармонії. І тоді вона вирішила: якщо її не чують — вона заговорить сама.

*Лист*

Вона написала листа містеру Грейсону. Короткого, простого, але щирого:

 “Учора під час феєрверків у мене була панічна атака. Я з України. Я пережила війну. І гучні звуки — це тригер. Я не прошу особливого ставлення. Просто хочу, щоб ви знали.”

Він відповів того ж дня:

“Дякую, що поділилась. Ти неймовірно сильна. Якщо потрібно — я завжди поруч.”

Ці слова були як музика. Тиха, але справжня.

*Розмова*

Після уроку до неї підійшов Джейк. Він був тихим, завжди грав на тенорному барабані, і ніколи не говорив зайвого.

— Я бачив тебе вчора, — сказав він. — Я не знав, що робити. Але… я хочу знати. Якщо ти дозволиш.

Лія подивилась на нього. І вперше за довгий час — не відчула страху. Вона кивнула.

— Це не просто феєрверки для мене, — сказала вона. — Це спогади, які болять.

Він не відповів одразу. Просто сів поруч. І мовчав. Але це була тиша, яка лікує.