Я — музика, що памʼятає небо.
Розділ II — *Коли небо стало гучним*
Спочатку — новини. Потім — тривога. Потім — вибухи. Її область стала небезпечною. Вікна тремтіли. Люди ховались у підвалах. І одного ранку мама сказала:
— Ми їдемо. Сьогодні.
Лія не встигла попрощатись із друзями. Її фортепіано залишилось у кімнаті, як серце, яке не взяли з собою. Вона взяла лише домру — маленьку, легку, мовчазну. Її пальці стискали її так, ніби це був останній зв’язок із минулим. Перед від'їздом Лія обійняла яблуню. Вона шепотіла: “Я повернусь.” Це була її обіцянка собі — не забути, не зникнути
Аеропорт був холодним. Люди мовчали. Вона тримала маму за руку, як нотний стан, що тримає мелодію. Америка — звучала як фільм. Але для неї це був новий світ, де вона — інша. Не місцева. Не знайома. Не впевнена. У готелі біля аеропорту в Америці вона вперше почула місцеве радіо. Мелодії були чужими, але ритм — знайомим. Вона записала в щоденнику: “Музика — єдина мова, яку я ще розумію.”
У школі в Канзасі все було гучним. Учні сміялись, говорили швидко, жували жуйку, бігали коридорами. Вона мовчала. Її англійська була ламаною, як старе піаніно. Вона почувалась як гість у чужому фільмі, де всі вже знають сценарій, а вона — ні.
#802 в Молодіжна проза
#235 в Підліткова проза
#1035 в Різне
#154 в Поезія
Відредаговано: 04.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
