Розділ I — *До бурі*

Її звали Лія. Їй було п’ятнадцять,  вона була висока, струнка, мала сіро-блакитні очі та русяве волосся. Вона народилася в місті, де музика звучала навіть крізь бетон. В місті, де весна пахла яблуневим цвітом, а вечори були наповнені звуками фортепіано, що лунало з її кімнати. Її життя було музикою — не метафорично, а буквально. Вона не просто грала — вона дихала звуками. Її кімната була схожа на студію: фортепіано біля вікна, акордеон на стільці, ударна установка в кутку, ксилофон на поличці, домра — як талісман — завжди поруч. Коли вона торкалась клавіш фортепіано, світ ставав м’яким, як теплий плед у дощовий день. Її пальці літали по інструментах, як птахи, що знають небо на дотик.

Її дім був наповнений звуками — не лише голосами, а й тишею, що чекала на ноти. Батько грав на гітарі, мама співала народні пісні, а бабуся вишивала під музику, яку Лія видобувала з домри. “Твоя музика — як молитва. Вона лікує,” — казала бабуся, не відриваючи погляду від полотна.

У 13 років Лія виграла свій перший конкурс. Вона грала власну композицію — “Підземна весна”. Її фото з дипломом висіло на кухні, поруч із магнітом у формі сонця. Це був символ мрії, яку ще ніхто не намагався відібрати. 

У школі Лія була тихою. Вона не сперечалась, не кричала, не бігала — вона грала. Її вчителька музики казала: “Лія не говорить — вона звучить.” І це було правдою. Її домра була продовженням її голосу, її пам’яті, її серця.

У дворі росла стара яблуня. Лія часто сиділа під нею з нотами, слухаючи, як вітер грає на листі. Вона вірила, що дерева мають свою музику — просто дуже повільну. Іноді вона записувала ці звуки в щоденник, називаючи їх “мелодіями тиші”.

Мама — вчителька, ніжна, але сильна. Тато — інженер, але завжди поруч. Молодший брат — галасливий, як маршова партія. Їхній дім був наповнений сміхом, запахом пирогів і музикою, що лунала щовечора. Вечорами вони збирались на кухні, пили чай з м’ятою, і Лія грала щось нове — імпровізацію, яку придумала того дня.

Її життя було простим, але щасливим. Вона мріяла вступити до музичної академії, писати власні композиції, подорожувати з оркестром. Її майбутнє було як партитура — чиста, з місцем для нот, які вона ще мала написати. А потім — тиша.