Вона сама

 Природа за вікном давно не радувала погляд, бо вона просто... була.

​ Той самий вид. Ті самі дерева, можливо, трохи вищі. Але вони вже стали настільки високими, що й не зрозуміло, скільки сантиметрів додалося до їхнього зросту.

​ Дитячий майданчик, який намагаються врятувати фарбою, але та з кожним роком виглядає ще гірше. Обшарпана, зі скрипучими петлями, гойдалка працює майже цілодобово, дратуючи слух непосидючих дітей. Не всі погані чи хороші, просто факт: суцільний вереск у поєднанні зі звуком старого заліза змушує закрити всі вікна. Просто щоб відчути довгоочікувану тишу.

​Але найгірше — це присутність людей, які змушують тебе вирости швидше, ніж потрібно, бо їхнє чадо може постраждати чи захотіти розгайдатися сильніше.

​Сірі багатоповерхівки з речами, що роздмухуються вітром на балконах, — усе як завжди.

​Жодної новини, тут всі про всіх знають. Стіни ховають у собі лише шепотки, що передаються від сусіда сусідам і ніколи не втрачають свою актуальність. Для них.

​Спідниця сьогодні вдягалася ще більш неохоче, ніж учора, але зникнути було нікуди. Тому маленький ґудзик та блискавка були застебнуті за кілька секунд тонкими пальцями, що квапливо шукали кофтинку.

​Іноді здавалось, що всі ці збори просто позбавлені сенсу. Але це бувало лиш доти, поки ти не виходиш на вулицю чи не заходиш у заклад, де потрібно підлаштовуватись під людей та їхні... стандарти.

Свідомо чи ні, але це робиться просто в моменті, як від перемикача, де у твого власного «я» вимикається світло, поки не опинишся вдома, у «безпечній» гавані. Бо це лише свідома ілюзія створення власної клітки, яку обираєш ти сам.

​Сіра тінь, на щастя, не вона сама переслідувала її всюди під пекучим сонцем впродовж дня. Власний силует Лілі виділявся та змінював форму залежно від полюса та положення сонця в небі.

 Так просто... тінь змінюється, а вона залишається такою ж, насамперед всередині. Так їй здавалось часом, коли очі пробігали по чергових невдачах, що переслідують її на кожному кроці. А вона, як остання дурепа, не може зробити висновки.

​Одним словом, усе як у всіх. Власні переживання отруюють існування замість життя чи, скоріше... застою.

​Чорні вітрини кав'ярні з матовим склом не пропускали сонця всередину, де штучне світло не змушувало ховатись під столом, задля безпеки власної рогівки.

-Так, знаю, а тепер можна мені просто випити каву? Дякую.

​Голос Лілі був злегка роздратованим, коли вона окинула супутницю, що з'явилась нізвідки, злегка зверхнім поглядом. Вона вже зробила кілька невербальних знаків, щоб її залишили в спокої. Але ні. Навіщо це робити, хороша  Ліліан знову проковтне всі прохання за безцінь, а інколи й без дякую.

​- Психована, -  отримала Лілі у відповідь, і її світлі очі навіть не відірвалися від додатка на екрані, який проводив знову довге завантаження та висвітлював невчасно надіслане сповіщення, хоч звук був уже секунди дві тому.

​— Ага, коли схожу до психіатра, заплачу лише за половину, бо в мене ж особистий лікар, чию думку не питали.

​Але відповіді та вже не отримала. Неприємний звук всмоктування крапель напою через соломинку з майже порожньої склянки змусив ледь скривитись. Це дратувало настільки, що змушувало відірватись від екрана і ледь ворухнути рукою, ніби це змогло б допомогти позбавитись роздратування.

​Але вона вже нічого не казала на цей жест. Не бачила сенсу.

​Тоді чому говорила доти? Самообман?

​Прекрасно, тепер говорю сама з собою в голові та ставлю ж ті діагнози, про які казала напередодні. Наступним пунктом викину всі книги, котрі містять це... просто неприпустимо образливе слово: «Психологія».

​Від власних неспокійних думок хотілось завити. Бо це знову починалось.

​Цікаво, чи всі люди розмовляють у голові, ніби ти сам є найкращим співрозмовником для себе самого? Чи це лише її, скажімо так, локальний мем, який знають дві з половиною людини?

​Відповідь, можливо, й отримала б. Але це було останнє, чого справді потребувала Лілі.

​День йшов своєю чергою.

 Від нудних пар лекцій, що все одно кращі за практичні, до скупого обіду через майже порожню картку. Сендвіч із шинкою та кава - насправді не все так погано, як могло б здатися, але коли ти їсиш це рік за роком, це перетворюється на щось незрозуміле. Як той самий знак чи, скоріше, сигнал своєї власної рутини, від якої нудить, але повертатись до дешевої локшини, навіть розбавляючи корейськими рецептами - не хочеться.

​Але день не міг йти просто плавно. Кожного разу, повертаючись назад, Лілі бачила лише те, що мали бачити її очі, але не вона сама. Звучить дивно, проте, виконуючи свої справи, котрі вже давно дістали та досягли рівня автоматизму, Ліліан відчувала: щось не так.

​Її тіло знало це відчуття, і кожного разу, коли стан обертався назад, піддаючись почуттю, не було... нічого. Нічого з того, що справді повинно було турбувати.

​Її власне чуття ще з обіду було загостреним та вразливим. Після третього оберту Лілі вже справді дісталась тієї точки, де все внутрішнє «я» кричало та вимагало дізнатися правду. Правду, яку вона вперто ігнорувала багато років...

​Ніч забрала собі тіні. Напитуючись ними, зливаючись в один лякаючий згусток темряви, яку порушували лише ліхтарі.

 Але ті здавались... бутафорією. Ніби кожен з них - це не відбиток, а справжній, викривлений світом вимір, що ховає більше таємниць, котрих не повинно знати людство. Де відповіді - це лише припустима ілюзія знання, щоб змусити загубитися попутника, що переплутав тінь з перевалом і увійде в гущавину, торкаючись темряви.

​Кроків ставало все менше, поки Ліліан спішною ходьбою поверталась додому. Навіть машин ставало менше, але зараз це, навпаки, заспокоювало. Побачити поодинокий автомобіль, коли вона зараз одна? О ні, дякую.

​Від самої думки її плечі неконтрольовано здригнулись, малюючи в уяві картини, що були занадто близько в цей момент до реальності.