Розділ 43

Кабінет передбачень знаходився у вежі, і я навіть не уявляла, чому. Зрештою, астрологією ми тут не займалися — небеса нам під боком були ні до чого. А дивитися на стажера, який тягнув угору ящик із кришталевими кулями до занять, було фізично боляче.

Вежа була кругла, сходи — вузькі, а повітря в кабінеті сьогодні стояло таке сперте, ніби тут надто довго розмірковували про вічне й забули провітрити.

— Затишненько, — пробурмотіла я собі під ніс, заходячи всередину.

Аудиторія була невеликою. Півтінь, щільні штори, кілька столів по колу й кришталеві кулі — великі, старі, трохи мутні, кожна на своїй підставці. Вигляд у них був такий, ніби вони вже бачили забагато і тепер не дуже хочуть ділитися вселенською мудрістю — чи дурістю, яку встигли підгледіти.

Викладач стояв біля вікна й зосереджено протирав кулю м’якою серветкою, мов хірург перед операцією.

— Пані О’Валь, — сказав він, не обертаючись. — Ви вчасно.

Магістр Гальдерик О’Лус.

Високий, сухорлявий, із волоссям попелястого кольору й обличчям людини, яка одного разу побачила надто точне передбачення і відтоді надає перевагу обережності.

— Сьогодні без групи? — уточнила я, оглядаючи порожні місця.

— Для вас — так, — спокійно відповів він. — Як ви знаєте, можливо, скоро доведеться обирати особистого куратора, тож поки що я зустрічаюся по черзі з кожним зі студентів профільного напряму, щоб вирішити, кого взяти до своєї групи.

Чесно.

— Передбачення — це не ворожіння, — почав він, коли я сіла за стіл. — Це навичка інтерпретації. Куля не показує майбутнє. Вона показує можливі напрямки.

— Тобто це як навчальний план? — уточнила я. — Ніби є, але не факт, що спрацює.

Гальдерик ледь усміхнувся.

— Приблизно так. Покладіть руки на поверхню. Не тисніть. Не чекайте. І, заради всіх богів, не намагайтеся змусити її щось показати.

Я слухняно поклала долоні на холодний кришталь.

Нічого не сталося.

Хвилину.

Дві.

— Бачите? — сказав Гальдерик. — Це нормально. Куля не любить поспіху.

І тут я знову це відчула.

Теплу присутність. Ніби хтось сів поруч, згорнувся клубочком і з цікавістю спостерігає й майже не втручається.

Усередині кулі повільно поплив туман.

— Хм, — пробурмотів викладач, підходячи ближче. — Цікаво.

Туман складався в образи — нечіткі, лише натяками. Лінії, сходи, двері. Нічого конкретного. 

— Що ви бачите? — запитав він.

— Можливості, — чесно відповіла я. — Надто багато, щоб обрати.

Гальдерик насупився.

— Зазвичай студенти на другому курсі бачать страх або бажання. Іноді — повну порожнечу. А у вас… там уже щось є. Цікаво.

Куля ледь потепліла.

Десь поруч пролунав дуже тихий, задоволений мрр.

Я подумки заплющила очі. Будь ласка. Просто сиди. Не допомагай. Я й так справляюся.

— Цікаво… — Гальдерик відступив на крок. — Таке враження, ніби хтось ззовні коригує потік.

— Академія дбає про студентів, — сказала я максимально нейтрально.

Він уважно на мене подивився.

— Можливо, — зрештою мовив він.

Куля потьмяніла. Туман розвіявся. Усе закінчилося — рівно, без сплесків.

— На сьогодні досить, — сказав Гальдерик. — І… Василино.

— Так?

— Іноді найкращий спосіб зберегти майбутнє — не вдивлятися в нього надто пильно.

Я кивнула.

Коли я виходила, мені здалося, що за спиною хтось фиркнув — трохи ображено, але все ще з цікавістю.