Розділ 42

На той момент, коли мене викликали «просто поговорити», я вже точно знала: якщо в Академії кажуть «просто» — це або пастка, або некромантський жарт, або і те, й інше.

— Не хвилюйся, — бадьоро сказала Лісса, поправляючи мені комір мантії. — Якщо що, я скажу, що ти була зі мною і ми обговорювали… е-е… навчальний процес.

— Ліссо, — зітхнула я. — Ти вчора обговорювала навчальний процес із тістечком.

— Воно було дуже освітнє, — образилась вона. — З кремом.

— Міс О’Валь, — сказав секретар ректора з усмішкою людини, яка пережила три магічні перевороти й одну реформу освіти. — Вас просять зайти. Прямо зараз.

Просять. Ну звісно.

Кабінет ректора виглядав саме так, як і має виглядати кабінет людини, яка офіційно нічого не знає, але неофіційно знає абсолютно все.

Ректор Крелс сидів за столом, закутаний у плед, із чашкою якогось явно лікувального відвару. Вигляд у нього був втомлений, але чіпкий. Поруч — Елдора. Пряма, зібрана, з текою під пахвою.

І, на моє неабияке здивування, біля стіни стояв Гейл О’Доріо.

Мрець.

Він просто стояв. Не втручався. Не кліпав.

Як… нагадування.

— Проходьте, Василино, — м’яко сказав ректор. — Сідайте. Не хвилюйтеся, це не допит.

Звісно ж, ні.

Я сіла.

— Ми хотіли б поговорити про нещодавні… події, — продовжила Елдора. — Зокрема про практичне заняття в некромантських підземеллях.

— З мишами? — уточнила я. — Вони вже знову мертві. Наскільки я знаю, остаточно.

Мрець трохи нахилив голову.

Здається, це був його варіант кивка.

— Саме так, — сказав він. — Я веду практики двадцять три роки.

Пауза.

— Такого не було жодного разу.

— Мені шкода, — щиро сказала я. — Я теж злякалася.

Ректор уважно подивився на мене поверх чашки.

— Василино… — мовив він майже лагідно. — Ви ж щось бачили, правда?

Ось воно.

— Бачила? — перепитала я. — Я бачила багато мишей. Дуже багато.

Елдора розкрила теку.

— Ви здібна студентка, — сказала вона сухо. — Відмінні оцінки. Висока дисципліна. З огляду на… ваше сімейне становище — це особливо похвально.

А ось це вже був жирний натяк.

— Академія дала вам шанс, — продовжив ректор. — Ми цим пишаємося. І хочемо бути впевненими, що ви завжди повідомите нас, якщо помітите щось… несанкціоноване.

— Наприклад, — м’яко додав він, — ви не помічали нічого незвичного?

Сутностей, проявів, несподіваних речей, підозрілих заклять?

Я подивилася на нього чесним поглядом.

— Якби я щось подібне побачила, — сказала я, — я б злякалася. І розповіла викладачам.

Елдора уважно стежила за моїм обличчям. Мрець — за моєю тінню.

— І ви одразу доповісте? — уточнив ректор. — У разі, якщо щось усе ж проявиться?

— Безумовно, — кивнула я. — Я тут, щоб учитися і отримати диплом.

Це була правда.

— І зберігати… розсудливе мовчання, — додала Елдора. — Заради стабільності Академії.

— Я вмію мовчати, — сказала я. — Особливо коли мене про це ввічливо просять.

У цей момент кімнатою пройшов легкий холодок. Майже непомітний.

Десь за книжковою шафою щось фиркнуло. Невдоволено.

Я подумки благала: «Тихо, будь ласка, тихо. Не треба, щоб мене пов’язували з цими “підозрілими проявами”».

— Добре, — нарешті сказав ректор. — Тоді ми сподіваємося, що подальших інцидентів не буде.

— Я теж, — чесно відповіла я.

Він усміхнувся. Усмішкою людини, яка не вірить, але робить вигляд.

— Ви вільні, студентко О’Валь.

Я вийшла, відчуваючи спиною погляд одразу трьох.

У коридорі на мене чекала Лісса.

— Ну? — зашепотіла вона. — Чого вони хотіли? Катували? Вербували? Натякали?

— Ввічливо лякали, — зітхнула я. — І дуже цікавилися, чи не знаю я чогось зайвого.

— А ти?

— А я, — сказала я, — нічого не знаю.

Десь під стелею тихо, ображено і дуже по-котячому прозвучало: мрр.

— Крім одного, — додала я собі під ніс. — Але про це — нікому.

Лісса примружилася:

— Василино…

— Диплом, — перебила я. — Спочатку диплом.

А кіт, здається, вже вирішив, що ця гра йому подобається дедалі більше.