Розділ 36

Бал набирав обертів, мов снігова куля, що от-от перетвориться на лавину. Музика лилася плавно, гості у вечірніх вбраннях кружляли в танці, а спонсори — ті самі важливі персони, з гаманцями товстішими за їхні родові дерева, — розсипали компліменти Академії.
«Яке вишукане товариство!»
«Які перспективні таланти!»
«І жодної накладки — ідеально!»

Ха. Якби ж вони знали.

Я стояла біля стіни, потягуючи безалкогольний пунш — про всяк випадок. Після еліксирів Адріана я стала підозрілою до будь-яких рідин. Лісса підлетіла до мене, розчервоніла від танців, і схопила за руку.

— Василино, ну ходімо! Не стій, як статуя. Он, Кайл Рейн дивиться в твій бік. Або… ой, зачекай, це не Кайл. Це… еее, хтось із гостей?

Та перш ніж я встигла відповісти, сталося перше. Невелике, але помітне.

Біля столу з закусками один зі спонсорів — пузатий маг у золотому камзолі, з вусами, мов у моржа, — потягнувся до келиха з вином. Келих стояв на місці. А потім… уже не стояв. Він просто ковзнув убік, на кілька сантиметрів — рівно настільки, щоб його пальці схопили порожнечу. Маг кліпнув, потягнувся знову — і келих ще раз від’їхав, ніби його штовхнула невидима лапа.

— Що за… — пробурмотів він, озираючись.

Я побачила: біла тінь майнула під столом, хвостик смикнувся — і зник. Кіт. Пустотливий, як кошеня, але з силою, здатною перевернути весь бал догори дриґом.

Ректор Елч Крелс — високий, сивий, з обличчям, яке зазвичай виражало «я все контролюю», а зараз — «о боги, тільки не це», — був неподалік. Він помітив. Звісно, помітив. Його очі розширилися, він швидко махнув рукою, бурмочучи щось собі під ніс — закляття стабілізації, напевно. Келих завмер. Спонсор схопив його, хмикнув:

— Мабуть, протяг. — і відійшов.

Ректор витер піт з чола й метнув погляд через зал. Шукав когось. Я простежила: біля дальньої стіни стояв старий професор Ґримайс — рунолог на пенсії, але все ще консультант Академії. Згорблений, з бородою до пояса, у мантії, що пам’ятала кращі часи. Ґримайс упіймав погляд ректора, кивнув і почав креслити в повітрі руну — непомітно, ніби просто чухав бороду.

— Усе гаразд? — прошепотіла Лісса, помітивши мою напруженість.

— Абсолютно, — відповіла я, намагаючись звучати переконливо.

Студенти довкола теж помічали дрібниці: ось Елара О’Вінт кліпнула, коли її шарф раптом сам собою поправився на плечах. Кайл Рейн втупився у свій келих, який трохи нахилився, але не впав. Ніхто не сказав ані слова. Усі чули про «дивності» сонцестояння. І всі воліли мовчати — особливо при гостях.

А гості продовжували захоплюватися:
— Яка стабільна магія в залах! Жодного збою!

Гумор ситуації накрив мене хвилею. Сто років тому, як шепотіли студенти між собою (або ж як я дізнавалася з випадкових видінь), було створено дух Академії — білий кіт, втілення чистої магії, щоб розвивати таланти у всіх студентів без винятку. Але згодом три впливові роди вирішили, що краще самим контролювати, кому дістається сила: своїм — так, чужинцям — ні. Вони й запечатали духа, і відтоді Академія стала їхньою вотчиною.

Ректор Крелс — з одного з цих родів. Ґримайс — теж. Вони знали правду. І тепер панікували, бо дух знайшов щілину й проривався — поки що лише тінню, але вперто. А мені зовсім не хотілося світитися, щоб мене не пов’язали з цими подіями. Після подій останніх днів студенти вже не просто перешіптувалися про стару легенду про дух Академії — вони майже вголос говорили про його повернення.

Друга пригода була ще смішніше.

Магістр Елдора — суха, мов в’ялена риба, старенька в окулярах, із вічним виразом «це суперечить теорії», — стояла біля оркестру, розмовляючи зі спонсором. Раптом поділ її сукні підскочив — не високо, але достатньо, щоб показати мереживні панчохи. Елдора пискнула, ляснула по подолу, але той знову смикнувся. Лапа! Біла, пухнаста — майнула й зникла.

— Ах, це… статична електрика! — випалила вона, червоніючи. — Узимку часто буває.

Спонсор розсміявся:

— Ха-ха, магія моди!

Елдора кинула погляд на ректора. Той уже поспішав — ну, не біг, а «елегантно квапився» через зал, усміхаючись гостям праворуч і ліворуч. Підскочив до Ґримайса, схопив його за рукав і зашепотів:

— Руна! Швидше! Він знову!

Ґримайс тихо вилаявся — але я почула:

— Сто років трималося, а тепер цей пухнастий бунтар вирішив погратися в хованки! —

і почав креслити складну руну. Елдора приєдналася, бурмочучи формули теорії магії:

— Згідно з аксіомою стабільності, дух не може проявлятися без каталізатора… ой, знову!

Бо саме в цю мить диригентська паличка вирвалася з рук диригента і почала диригувати сама — в ритм, але з кумедними піруетами. Музиканти розгубилися, та продовжили грати. Гості зааплодували:

— Яке оригінальне шоу!

Ректор зблід, але всміхнувся:

— Так, спеціальний ефект! Для… еее… розвитку творчих талантів студентів!

Я не втрималася й фиркнула. Адріан, який саме підійшов за другим танцем, підняв брову.

— Що смішного? — спитав він.

— Нічого, — відповіла я, беручи його за руку. — Просто Академія нагадує, що не все під контролем.

Ми закружляли в танці. Але я бачила: тінь кота ковзнула під ноги Тайрусу Тірру, який стояв на варті. Тайрус спіткнувся — ледь-ледь, але достатньо, щоб Маедріс О’Сеон поруч хмикнув:

— Втомився, колего?

Тайрус огризнувся:

— Це не я. Це… протяг.

Молоді викладачі — Маедріс, Вайліс, Тайрус — явно не знали всієї правди. Вони охороняли зал від «можливих чар», але не від пустотливого духа. А ректор з компанією продовжували метушитися: Ґримайс креслив, Елдора бурмотіла, Крелс усміхався крізь зуби.

Третє — і, сподіваюся, останнє на сьогодні — сталося просто в мене під носом. Мій келих з пуншем раптом нахилився, і рідина хлюпнула… але не на сукню. Невидима лапа підштовхнула його назад. Кіт? Допоміг? Чи просто пожартував?

Я завмерла. Ректор побачив, підійшов ближче, але зробив вигляд, що просто проходить повз.