Розділ 31

Розділ 31

Перші тижні після канікул повертали нас у колію.
Глибоку, втоптану, пробиту сотнями возів і тисячами студентів до нас.

Ми йшли нею, як старі коні — не дивлячись по боках, не ставлячи запитань, за звичкою.
Підйом. Лекції. Практика. Обід. Ще лекції. Сон. Повторити.

І, якщо чесно, це було навіть приємно.
Якщо вам хочеться стати лемінгом — ситим, виспаним і впевненим, що кидатися з урвища ще не сьогодні.

Хоча кілька разів мені хотілося зірватися з цієї колії й утекти — бажано швидко й не озираючись.

Наприклад, від Адріана.

Він не робив нічого прямого чи підлого.
Не підходив, не говорив гидоти, і навпаки — не влаштовував сцен.

Він поводився… справді дивно.

Спочатку він просто почав опинятися поруч.
Випадково — за одним столом на зіллєварінні.
Випадково — в коридорі.
Випадково — займав місце так, щоб я його бачила.

Я не знала, що й думати, бо хотілося або втекти якнайдалі, або напророчити йому нещастя років на сто вперед — суто з гуманітарних міркувань.

— Ти заважаєш мені зосередитися, — сказала я йому на третій день.

— Я просто варю зілля, — відповів він із виглядом глибокої невинності.

— Ти помішуєш його з презирством.

— Це мій стиль.

Він і справді мішав зілля так, ніби казан особисто його образив.
Лісса потім сказала, що він на мене дивиться.

Я відповіла, що він завжди так дивиться. На всіх. Як на непорозуміння.

— Ні, — сказала вона. — На непорозуміння він дивиться з жалем. А на тебе — інакше.

Мені це теж не сподобалося.

Спільне зіллєваріння з ним змушувало мене нервувати більше, ніж зазвичай.

Маедріс О’Сеон, як і слід було чекати, нікого не збирався шкодувати. Він просто ходив між столами й фіксував катастрофи на ранніх стадіях.

— Якщо ваше зілля шипить, — говорив він спокійно, — це не «активна фаза». Це останній шанс прибрати руки й пальці трохи далі від осередку активності. Наступний шанс буде вже в цілителів.

У якийсь момент у Ґранца щось пішло не так. Зовсім не так.

Маедріс опинився поруч раніше, ніж я встигла подумати, й поставив щит рівно за секунду до того, як казан вирішив довести, що він — живий, а ще образливий і злопам’ятний.

— Ось, — сказав він, дивлячись на рештки столу. — Приклад того, чому рецепти читають до, а не після.

Адріан усміхнувся.

— Зате ефектно.

Маедріс подивився на нього.

— Якщо вам хочеться ефектів, О’Гранц, — ідіть у театр. Або на полігон. Там принаймні прибирають швидше.

Після заняття він мовчки простягнув мені свою хустинку з вишитим вручну вензелем імені — лише тоді я помітила, що в мене на рукаві краплі зілля.

— Ти… — почав він.

— Не треба, — сказала я. — Якщо це комплімент — я не переживу.

Він помовчав.

— Ти неправильно помішуєш, — сказав нарешті. — Але результат усе одно кращий за середній.

Якщо це був знак уваги з його боку — то найгірший із можливих. Хоча, судячи з Адріана, він, можливо, вважав його видатним.

Рунологія теж стала обов’язковою для всього другого курсу.
Виглядало так, ніби ректор вирішив завалити нових викладачів одразу всім — роботою, студентами й нашими психічними травмами.

— Записуйте, — говорив Вайліс О’Сейн, звичним рухом відкидаючи назад темну пасму волосся з чола. — Руна — це структура. Якщо ви не розумієте, навіщо тут лінія — ви не готові.

Хтось спитав, чи можна «трохи спростити форму».

Вайліс підвів очі.

— Можна. Якщо вам подобається, коли спрощується й скорочується життя. Як наслідок: ненадовго.

Після цього запитань не було.

Лісса прошепотіла мені:

— Він говорить, як бухгалтер, який одного разу бачив апокаліпсис.

Я не могла з нею не погодитися.

Вайліс О’Сейн зустрів нас акуратно вибудуваною схемою на дошці й лекцією, де кожне слово стояло суворо на своєму місці.

— Руна — це не символ, — говорив він розмірено. — Не прикраса. І не поетичний образ. Це інструкція.

Він зробив паузу.

— Порушуєте порядок — отримуєте результат.

Ще одна пауза.

— Наслідок: не той, який хотіли.

Він говорив сухо, але з купою прикладів, що мали переконати нас у важливості предмета. І саме тому його було легко слухати. Принаймні — мені.

— О’Валь, — раптом сказав він. — Ви бачите помилку?

Я подивилася на схему.

— Тут. Зв’язка замкнута раніше, ніж повинна.

— Вірно. Ви знову дивитеся глибше, ніж зазвичай.

— Перепрошую.

— Не просити вибачення.

Лісса потім сказала, що він дивився на мене так, ніби я — складне, але перспективне завдання. Мені це не сподобалося.

На виході з аудиторії мене наздогнав Адріан.

— Василино, — сказав він так, щоб це почули всі навколо. — Ти сьогодні виглядаєш… доречно.

— Де саме? — уточнила я.

— В аудиторії. Зазвичай тобі складніше вписатися.

— Дякую, — кивнула я. — Це найдивніший комплімент, який мені робили.

Він насупився.

— Ти все сприймаєш надто різко.

— А ти — надто оптимістично, — відповіла я й пішла далі.

Наступного дня він залишив на моєму столі брошку. І записку: «Благородний відтінок тобі підійде».

Лісса покрутила її в пальцях.

— Він що, намагається тебе покращити?

— Або залицяється, — зітхнула я. — Це гірше.

Увечері ми сиділи в кімнаті.

Лісса розвалилася на ліжку, бовтаючи ногою в повітрі.

— Слухай, Вась, — сказала вона. — Ти взагалі помічаєш, що за тобою бігають?

— Хто?

— Усі. Один — як гусак із почуттям обов’язку. Другий — як «я просто викладач». Третій — взагалі незрозуміло хто. Ти б бачила, як він Гранца закопав, коли ти повз полігон проходила.

— Вони не бігають.

— Ага. Вони патрулюють.

Вона помовчала.

— Розклади карти собі на судженого.