Розділ 27

Навесні Академія стала гучнішою.
Не веселішою — саме гучнішою. Веселощів у нас так і не побільшало.
Ніби в старий механізм насипали нового піску, і тепер він скрипів інакше.

Про поріділі ряди студентів після першої сесії викладачі не згадували.
Зате про це з великим задоволенням нагадували інші.

— Ну що, — протягнув знайомий голос у мене за спиною, — перша плебейка не витримала. Хто б міг подумати.

Адріан О’Гранц. Самовдоволення у промислових масштабах.

Я навіть не обернулася одразу. Дала собі секунду — вдихнути, видихнути й не побачити в майбутньому, як він падає зі сходів за загадкових обставин.

— Ти ж із нею дружила, так? — продовжував він, смакуючи момент. — Кумедно, як швидко Академія розставляє все по місцях. Думаю, наступною будеш ти…

— О’Гранц.

Голос був незнайомий. Трохи грубуватий. Спокійний. Такий, яким не питають — наказують.

Адріан обернувся. Я — теж.

З огляду на форму — викладач бойової магії. Молодий, високий, широкоплечий, світловолосий, у формі без зайвих відзнак. Обличчя з тих, які складно назвати красивими, але ще складніше — забути.

— У вас надто багато вільної енергії, студенте, — сказав він. — Якщо хочете нею ділитися — марш на полігон. Добровільно. Або я допоможу вам прийняти рішення.

Адріан відкрив рота. Закрив. Стиснув зуби.

— Я просто розмовляв, — пробурмотів він.

— Тоді вчіться обирати теми, — відповів викладач. — Тут не ринок. І не смітник.

Він перевів погляд на мене — коротко, оцінювально.

— Ви в порядку?

— Поки що так, — чесно відповіла я.

— Добре. Тоді не затримую.

І пішов, навіть не озирнувшись.

Адріан дивився йому вслід із виглядом людини, в якої щойно відібрали улюблену іграшку — можливість самостверджуватися за чужий рахунок.

— Це тимчасово, — прошипів він. — Нові викладачі тут довго не затримуються.

— А ти, значить, затримаєшся, — зауважила я. — Ну-ну.

Він пішов.

А я залишилася — з несподіваним відчуттям, що в Академії й справді щось змінюється.

Нових викладачів стало більше.

Їх не представляли урочисто — вони просто з’являлися в розкладі. Бойова магія. Практичний захист. Контроль потоків. Теорія. Навіть архівна магія.

— Це не оновлення, — сказала Райла, коли ми зіткнулися в коридорі. — Це ревізія.

— Думаєш?

— Упевнена. Забагато перевірок. Забагато «тимчасових призначень». І надто мало тих, хто усміхається.

— Ти чула, — додала вона, — що кількох старшокурсників викликали на розмови «за особистим запрошенням»?

— Чула. Вони поверталися бліді?

— Ті, хто повертався, — так.

В гуртожитку на мене чекав сюрприз.

У кімнаті пахло гаром.

Не пожежею — саме гаром. Теплим, сухим, із ноткою сірки.

— Ем… привіт? — обережно сказала я.

— Ой! — озвалися з-за ширми. — Ти, значить, і є моя нова сусідка?

З-за ширми вийшла дівчина з рудим волоссям, зібраним у хвіст, і з обпаленим рукавом форми.

— Лісса. Стихійниця. Вогонь, якщо що.

— Я здогадалася, — кивнула я, дивлячись на підпалений килим.

— Не переймайся, — бадьоро сказала вона. — Я вже майже навчилася не підпалювати речі. Цього місяця всього три рази підпалила.

— Заспокоює, — щиро відповіла я.

Вона виявилася нормальною. Галасливою, живою, без пафосних заскоків і з звичкою коментувати все вголос.

— Шкода, що твою попередню сусідку відрахували, — сказала Лісса ввечері, сидячи на ліжку й сушачи чоботи. — Неприємно. Але ти тримайся. Зазвичай наступними йдуть ті, хто надто виділяється.

Я подивилася на неї.

— Або ті, хто надто багато бачить, — додала вона й знизала плечима. — Гаразд, я спати. Завтра полігон. Новий викладач обіцяв «розрядку».

Світло згасло.

Я лежала й думала, що Академія все ще та сама. Жорстка. Несправедлива. Небезпечна.

Але тепер у ній з’явилося надто багато нових фігур, щоб це було просто випадковістю.

І надто мало місця для тих, хто звик, що все вже вирішено.