Розділ 21

Ми з Гелею стояли в черзі до канцелярії, щоб отримати підручники. Точніше — щоб дізнатися, скільки ми винні за право їх хоча б торкнутися.

— Розумієш, Василино, — шепотіла Геля, нервово тереблячи край свого потертого плаття, — у довіднику було написано, що навчання безкоштовне для обдарованих сиріт і збіднілої знаті…

— Безкоштовне тут лише приниження, Гелю, — відрізала я, спостерігаючи, як студент у шовковому камзолі перед нами сунув гаманець у шухляду столу завгоспа.

Завгосп, пан Брукс, скидався на жабу, яку раптово призначили відповідальною за запаси мух. Він мигцем глянув на нас і навіть не підвів голови від гросбуха.

— О’Валь і… як тебе там? Ларр? Отже так. Підручники з загальної магії — п’ять золотих. Посібник із медитації — два золотих. Оренда шафки — золотий на місяць.

— В оголошенні було сказано, що посібники видаються з фонду Корони, — я сперлася руками на стіл, ігноруючи його спробу спопелити мене поглядом.

Брукс повільно підняв очі.

— З фонду видаються підручники зразка вісімсот дванадцятого року. Там ви не знайдете жодної монографії чинних викладачів Академії. Хочете такі — беріть безплатні. Але іспит складатимете за сучасними стандартами.

— Зрозуміло, — я примружилася. Ліву скроню раптом пронизав пульс — вірна ознака того, що чергове пророцтво вже крутиться на язиці. — Пане Брукс, на вашому місці я б радила не відкривати другу шухляду справа в найближчі п’ять хвилин.

Завгосп завмер.

— Це ще чому? Погрожуєш?

— Пророкую. На вас обвалиться тягар ваших амбіцій.

— Геть звідси, дівчисько! — гаркнув він. — Нема грошей — нема книжок! Безкоштовні примірники он у тій шафі. Наступний!

Ми відійшли всього на три кроки, коли всередині столу щось жалібно хруснуло. Схоже, Брукс зберігав у другій шухляді не лише незаконну бухгалтерію, а й, можливо, важкий прес для печаток — і дно не витримало. Гримнув удар, шухляда зірвалася з петель і з усього маху гепнула завгоспу просто на черевик.

— А-а-а-а! Моя нога! — завив Брукс.

— Я ж казала: тягар амбіцій, — гучно прокоментувала я на весь кабінет. — І, здається, там ще розсипалися золоті монети.

Ми прихопили безкоштовні примірники підручників, які виглядали так, ніби давно мріяли стати папером для підтирання, й вийшли у внутрішній двір. Геля одночасно була в шоці, жаху й захваті.

— Ти… ти ж передбачила йому травму! Він же тепер нас зі світу зживе!

— Він і так збирався це зробити, коли зрозумів, що з нас нема чого взяти, окрім порожніх обіцянок, — я сіла на парапет. — Нам потрібен план. Ця Академія намагатиметься нас позбутися. Щоб тут вижити, треба або мати мішок золота, або знати, коли цей мішок упаде з чужої повозки.

— У мене є півтора срібних, — сумно сказала Геля, створивши ілюзію маленької, тонкої монетки, яка одразу розтанула. — І я дуже слабко чарую. Мої ілюзії навіть запаху не мають.

— Запах — це розкіш. Головне — картинка. Слухай, Гелю, ти можеш створити ілюзію… скажімо, печатки про оплату в наших заліковках?

Геля гикнула.

— Це ж підробка документів! За таке відраховують!

— Лише якщо помітять. А з огляду на те, що без цього нам доведеться десь брати чималі гроші, краще хоча б забезпечити собі форму й регулярне харчування в їдальні.

Я глянула на куратора першого курсу, що проходив повз — худого мага, який старанно робив вигляд, що не помічає, як старшокурсники відкрито продають першокурсникам відповіді на тести перших іспитів.

— Гелю, — я серйозно подивилася на сусідку. — У харчовому ланцюгу цієї академії ми десь на рівні підвальної плісняви. Але в плісняви є одна перевага: вона непомітна й рано чи пізно з’їдає всю будівлю. Будемо виживати.