Розділ 20

Стояти перед кованими воротами Столичної Магічної Академії... теоретично, це мало бути миттю мого тріумфу.
Сонце мало золотити шпилі, повітря пахнути можливостями й майбутнім дипломом, а в грудях тіснитися передчуттями самостійного життя.

Натомість у моїх грудях тіснилося лише роздратування і чітке усвідомлення того, що підошва в лівого чобота навряд чи переживе цю зиму.

— О, великі духи! — завила матінка, притискаючи до очей мереживну хустинку (єдина річ із гардероба, яку не соромно було показати в столиці). — Моя донька, моя кровиночка, вступає до обителі таємного знання! Я бачу… я бачу навколо тебе ореол із тернів і зірок!

Я зітхнула й поправила лямку мішка з одягом, який уже встиг добряче натерти мені плече.

— Мам, ти бачиш не ореол, а пил від карети он того барона. І якщо «зірки» не перетворяться на безплатний обід у їдальні впродовж найближчих двох годин, твоя кровиночка знепритомніє від найпрозаїчнішого голоду.

Бути ще однією піфією в родині спадкових ясновидців — це прокляття. Не тому, що видіння мучать, а тому, що всі довкола вічно витають в емпіреях. Мати роками чекає «знаку згори», щоб полагодити дах, а врешті дах просто падає нам на голови. А тітонька щотижня надсилає астрологічні прогнози.

Тож у свої шістнадцять я навчилася двох речей: ігнорувати голоси предків і рахувати кожну мідну монету, на яку треба було купити до зими одяг для молодших сестер і відкласти на ситну вечерю.

— Пропустіть, — буркнула я, втискаючись у чергу розцяцькованих абітурієнтів.

Брамник — огрядний чоловік з обличчям людини, яка бере хабарі навіть уві сні, — ліниво глянув на мої документи.

— Рід О’Валь? На бюджет? Хм… Гуртожиток у західному крилі. Четвертий поверх. Кімната 404. Пожертви на розвиток фонду Академії підготували?

— Моя головна пожертва — це те, що я передбачу вам дату вашої наступної податкової перевірки й повідомлю про неї заздалегідь, — чітко відкарбувала я, дивлячись йому просто в очі. — Ключі. Будь ласка.

Маг поперхнувся, але ключ видав. Прагматизм — це не лише відсутність ілюзій, а ще й уміння блефувати з кам’яним обличчям.

Після цього я попрощалася з матір’ю, якій сьогодні ж треба було повертатися додому, й пообіцяла добре вчитися. Надіями на мій диплом — мабуть, єдине, чим вони харчуватимуться всі наступні чотири роки. Добре, що Марті вже чотирнадцять, і я навчила її ховати гроші від матері.

Кімната 404 зустріла мене запахом старого паперу й виглядом на цегляну стіну. На одному з двох вузьких ліжок уже сиділо щось, підозріло схоже на скуйовдженого горобця.

— Ой! — пискнуло «щось». — Ти моя сусідка? Я Геля. Ангеліна, тобто.

Дівчина була настільки худенька, що здавалося — її можна використовувати замість закладки в підручнику. Коротке каштанове волосся стирчало в різні боки, а величезні очі світилися таким ентузіазмом, що мені захотілося заплющити їх собі.

— Я спеціалізуюся на ілюзіях, — похвалилася вона, сором’язливо махнувши рукою. — Дивись!

Над її долонею з’явилася крихітна напівпрозора булочка. Вона виглядала майже як справжня, але крізь неї було видно тумбочку.

Я поставила мішок на підлогу й оцінювально подивилася на ілюзію.

— Симпатично. А її можна з’їсти й не померти від розчарування за п’ять хвилин, коли в шлунку буде так само порожньо?

Геля знітилася, і булочка мигнула.

— Ні… це просто для краси. Дар у мене слабкий, але бабуся сподівається, що його розвинуть. Хоча навряд.

Я скинула дорожній плащ.

— Отже, так, Геля. Я — Василина. Для друзів — Вася. Мій дар — провидіння, але я волію передбачати лише реальні речі. Наприклад, те, що якщо ми не знайдемо способу за пару годин потрапити в їдальню, то залишимося голодними до завтра, і примарні булочки нас точно не нагодують.

Я простягнула їй руку.

— У тебе є дар створювати видимість, у мене — дар бачити суть того, у що ми вляпалися. Думаю, ми спрацюємося.