Розділ 19

Комедія в академії завжди починається з їдальні.
Бо саме туди в день відкритих дверей зводять: голодних студентів, нервових батьків і викладачів, які роблять вигляд, що все під контролем.

Ми злилися з чергою.

— Я тут ніколи так довго не стояв, — зауважив дух.
— Бо раніше в тебе був привілеї «службова особа», — відповіла я. — Або ти просто не їв.
— Я їв, — образився він. — Просто… не це.

Перед нами другокурсник відчайдушно намагався запхати в себе пиріжок, поки його мати пояснювала ректору, що «хлопчик із дитинства тягнувся до знань».
Хлопчик давився.
Ректор усміхався.
Пиріжок перемагав.

— Якщо він виживе, — пробурмотів дух, — його можна брати в аспірантуру.
— Це вступне випробування, — кивнула я.

Біля дальнього столу сторож на прізвисько Дракон стояв із таким виглядом, ніби тримав у вузді одразу три злочини, два бажання і один хабар — але жодне з них сьогодні не можна було реалізувати.

— Він завжди такий напружений? — спитав дух.
— Лише коли поруч батьки, — відповіла я. — Зазвичай він тягнеться до гаманців швидше, ніж до дверей.
— Самоконтроль, — з повагою сказав дух. — Недооцінена навичка.

За сусіднім столом викладач ментальних дисциплін пояснював батькові абітурієнтки, що «контроль емоцій — основа сили», тоді як його власне ліве око сіпалося так, ніби емоції ось-ось переможуть.

— Брехня, — тихо сказав дух. — Він просто втомився.
— Не заважай магії образу, — шикнула я.

Хтось упустив тацю.
Хтось телепортував ложку не туди.
Одна дівчинка випадково перетворила компот на желе — і зробила вигляд, що так і було задумано.

— Я сумував, — раптом сказав дух.
— За чим? — здивувалася я.
— За цим, — відповів він. — За абсурдом, який усі вважають нормою.

Я фиркнула.

Коли ми вийшли, у мене боліли щоки від стримуваного сміху.

***
Дім зустрів тишею.
Я зняла плащ, поставила чайник і обережно поклала кристал на звичне місце.

— Втомився? — спитала я.
— Трохи, — зізнався він. — Академія… галаслива.
— Вона завжди такою була, — сказала я.

Я сіла біля вікна.
Місто повільно темніло, а думки — навпаки — ставали надто чіткими.

— Знаєш, — сказала я після паузи, — я теж прийшла туди без плану.
— А з чим?
— З надією, що мені пощастить.

Я подивилася у відбиття скла.

— Чотири роки тому. Мені було шістнадцять. І я думала, що академія — це відповіді.
— А виявилося?
— Що це запитання. Просто їх ставлять голосніше.

Я заплющила очі.
І пам’ять слухняно зробила крок назад.