Розділ 18

Ховатися в академії — це навичка, яка або виробляється за перший семестр, або не виробляється ніколи.
Я вміла.

Ми звернули в бічний коридор між аудиторіями — там завжди пахло крейдою, пилом і легким відчаєм. Викладачі туди заходили рідко, а студенти — лише щоб перечекати когось небезпечного.

— Тут безпечно, — прошепотів дух. — Майже.
— «Майже» — моє улюблене слово, — відгукнулася я.

Ми влаштувалися біля підвіконня. Я зробила вигляд, що читаю буклет про вступ, а насправді просто слухала.

Довго чекати не довелося.

— …я тобі кажу, якщо Кайлу візьмуть на практику в нижні лабораторії, вона там і зникне, — шепотіла одна дівчина. — У О’Доріо з цим завжди мутно.

Світло в кристалі сіпнулося.

— Записали, — подумки сказала я.

— А Фрея? — озвався другий голос. — У неї ж усе нормально. Тільки стихійка якась дивна. Вона рівна, як палиця.
— Бо вона зубрила, а не відчуває, — фиркнули у відповідь. — Такі потім або згорають, або одразу заміж і народжувати майбутніх магів.
Кристал тихо клацнув. Ніби хтось поставив галочку.

— А Мірі знову до декана тягали, — долинуло далі. — Дві дисциплінарки — і обидві, звісно, «не з її вини».
— Та вона просто занадто розумна, — хмикнув хтось. — Ставить запитання. А їм це не подобається.

Світло в кристалі стало теплішим. Майже схвальним.

— Норайла знову змінила наставника, — продовжили за рогом. — Третього за рік.
— Може, проблема не в ній?
— В ілюзіях завжди проблема в тому, хто дивиться, — філософськи відповіли.

Я мимоволі усміхнулася.

— Ти це чуєш? — тихо спитала я.
— Так, — відповів дух. — І… мені знайоме, як це звучить.

Кроки.
Ми завмерли.

Коридором пройшов викладач — той самий, який спрощував лекції. Він ковзнув поглядом по стінах, ніби сподіваючись, що студенти зникнуть самі.

Ми злилися з буклетом.

— Фух, — видихнули голоси за рогом, коли кроки стихли. — Ледь не попалися.
— А ти чула про Катарину? — шепіт став ще тихішим. — Кажуть, у неї рекомендація від ректора.

Світло в кристалі напружилося.

— Не тому, що сильненька, — додав хтось. — А тому, що мовчить.
— Найцінніша навичка в академії, — пробурмотіла я собі під ніс.

— І Аделіна Морвейн, — раптом згадали. — Ну памятаеш? Руни. Третій курс. Її точно хочуть відрахувати.
— У сенсі?
— У сенсі — Мрець до неї так чіпляється, що завалить на іспитах.

Кристал став майже холодним.

Голоси віддалилися.

Я закрила буклет і видихнула.

— Ну що, — сказала я. — Десять імен. І жодного простого.
— Прості сюди не доходять, — тихо відповів дух. — Академія — фільтр.
— Знаю, — кивнула я. — Я його проходила.

Я підвелася.

— Ходімо звідси. Поки хтось не згадав, що я тут уже була.
— Деякі з них… — почав він і урвався.
— Що?
— Деякі імена мені неприємні, — зізнався він.

Я подивилася на кристал.

— Чудово, — сказала я. — Значить, завтра будемо слухати ще.
А потім вирішувати, кого з цього списку можна врятувати від чужих амбіцій.
— А кого — від академії, — додав він.

Я усміхнулася.

— Іноді це одне й те саме.