Розділ 17

Про день відкритих дверей я дізналася з оголошення.
Воно висіло на дошці біля ратуші — яскраве, офіційне й цілком невинне:

«Імперська Магічна Академія запрошує майбутніх студентів та їхні родини. Відкриті заняття. Демонстрації. Екскурсії.»

Я прочитала його двічі.

— Зручно, — сказала я вголос. — Навіть занадто.

Кристал у кишені відреагував миттєво.
Не спалахом — напругою. Світло стало щільнішим, ніби всередині хтось сів рівно й склав руки.

— Туди сьогодні пускають сторонніх? — обережно спитав він.
— Так, — відповіла я. — Батьків. Родичів. Потенційних студентів.
І, що особливо приємно, людей, які вміють виглядати нешкідливо.

— Цікаво, хто наполіг на цьому нововведенні, — пробурмотів він.
— Ось і мені цікаво, — кивнула я. — Зазвичай академія не любить, коли на неї дивляться надто уважно.
— Занотую, — сказав він після паузи. — Це розумно.

Я усміхнулася.

— Ти зараз виправдовуєш систему, яка тобі не подобається?
— Я констатую, — сухо відповів він. — Контрольований доступ завжди кращий за хаос.
— Особливо коли хаос уміє ставити запитання, — додала я.

Ми йшли до академії пішки. Я не поспішала — хотіла подивитися, хто прямує туди ж.

Родини. Підлітки. Маги з виразом обличчя «я просто подивитися», який магічною мовою означав «якщо буде нагода — позичу пів бібліотеки».

Академія приймала їх спокійно. Без метушні. Без зайвого пафосу.
Саме так виглядають місця, які звикли, що їм довіряють… і рідко за це платять.

Біля воріт стояв сторож. Той самий.
На прізвисько Дракон.

Сьогодні він був взірцем доброчесності: руки за спиною, погляд — строго по горизонту, вираз обличчя — «я тут виключно заради порядку».

Я помітила, як його пальці кілька разів сіпнулися — чи то до пояса, де раніше приймалися «подяки», чи то зі старої пам’яті до студентки, що проходила повз.
Потім він згадав про батьків, які стояли за три кроки, й із зусиллям повернув руки за спину.

— Він страждає, — тихо сказав дух. — Фізично.
— Це називається виховання громадським контролем, — відповіла я. — Рідкісний, але дієвий метод.

Усередині було гамірно. Сміх. Кроки. Голоси викладачів, які раптом стали лагідними й терплячими, ніби кожен із них сьогодні розраховував отримати нового студента замість чергового головного болю.

Один другокурсник біля стіни з такою швидкістю запихав до рота пиріжок, що я мимоволі замилувалася технікою.

— Він давиться, — зауважив дух.
— Його мама стоїть за спиною ректора, — пояснила я. — Якщо вона побачить, що він їсть на ходу, лекція про «ганьбу роду» триватиме довше за навчальний рік.

Ми пішли далі.

— Після холу одразу праворуч, — зазначив дух.

Я сповільнила крок.

— Ти тут був, — сказала я неголосно.
— Я… — він запнувся. — Я знаю планування.

Я підняла брову.

— Центральний хол, — продовжив він, ніби читаючи схему. — Аудиторії по секторах. Некромантія — ліве крило, нижче рівня землі. Теорія й ментальні дисципліни — вище. Архів…

Пауза.

— Архів зачинений.

Я зупинилася.

— Ти щойно перелічив те, чого не може знати людина, яка «просто щось чула».

Світло в кристалі здригнулося.

Ми зупинилися біля аудиторії, де читали лекцію з базової теорії потоків.
Викладач говорив красиво. Надто красиво.
Так говорять люди, які впевнені, що публіка все одно не помітить, де їй підсунули спрощення замість суті.

— Він завжди спрощує для публіки, — сказав дух із легким роздратуванням. — Втрачає точність. І робить вигляд, що це турбота про слухачів.

Я різко обернулася.

— «Завжди»?
— …часто, — швидко виправився він.
— Молодець, — похвалила я. — Вчишся.

— Знаєш, що мені найбільше подобається в подібних місцях? — спитала я, дивлячись на аудиторію.
— Що? — відгукнувся він.
— Вони думають, що контролюють інформацію. А насправді — просто створюють шум.

Світло в кристалі стало уважним.

— І в цьому шумі, — продовжила я, — іноді дуже добре чути, що саме пішло не так.

Він мовчав.

Але коли ми проходили повз зачинений коридор із табличкою «Службовий доступ», світло в кристалі майже згасло.

— Не туди, — різко сказав він.

Я зупинилася.

— Чому?

Довга пауза.

— Тому що… — він видихнув. — Просто не можна.

Я подивилася на табличку. Потім — на кристал.

— Отже, — сказала я спокійно, — ми сюди ще повернемося.

Він нічого не відповів.

А сторож-дракон у цю мить особливо старанно відвернувся від студентів, ніби відчував, що в академії знову назрівають неприємності.

Але я вже знала: якщо його законсервували — то не аби де.
А саме тут.