Розділ 15

Увечері я сиділа в спальні, розбираючи нотатки зі списку дівчат, а кристал лежав на тумбочці біля ліжка. Світло в ньому мерехтіло рівно, спокійно. Надто спокійно для теми, яку ми обговорювали вдень.

— Ти казав, що пам’ятаєш деякі імена, — нагадала я, не дивлячись у його бік. — Хочеш уточнити?

Мовчання.

Я перегорнула сторінку.
Навмисно повільно.

— Мене цікавлять не оцінки й не кафедри, — продовжила я. — Мене цікавлять реакції. Вони в тебе є. А значить, є й причини.

Світло в кристалі ледь здригнулося.

— О’Доріо, — сказала я ніби між іншим. — Некромантський рід. Старий. Закритий. Дуже любить робити вигляд, що в них усе під контролем.

Тиша стала густішою.

— Ось, — сказала я. — Саме це. Ти напружився.

— Це не напруження, — відповів він після паузи. — Це впізнавання. Я завжди почувався поруч із ними… чужим, — сказав він повільно. — Білою вороною.

Я всміхнулась.

— За характером чи за методами?

— За даром, — сказав він. І одразу додав, ніби сам здивувавшись: — Причому в буквальному сенсі.

Я завмерла.

— Продовжуй.

— Коли ростеш серед некромантів, — сказав він тихіше, — від тебе чекають певних речей. Контролю. Холодної голови. Уміння не прив’язуватися. Не ставити зайвих запитань про те, чому душа та тіло поводяться саме так, а не інакше.

Світло в кристалі стало тьмянішим. Стриманим.

— А якщо в тебе інший дар… — він запнувся. — Якщо ти працюєш не з тілами, а з… я не знаю. Можливо, з енергією.

Я повільно видихнула.

— Менталіст? — запитала я.

— Швидше… дослідник, — відповів він після паузи. — Я завжди хотів зрозуміти, що відбувається, а не просто користуватися результатом.

Я кивнула. Дуже обережно.

— І серед О’Доріо це було проблемою.

— Серед О’Доріо це було недоліком, — поправив він. — Некромантія любить точність. А я ставив запитання.

Я закрила блокнот.

— Ти розумієш, — сказала я спокійно, — що це багато що пояснює?

— Розумію, — відповів він. — І розумію, чому ти зараз усміхаєшся.

— Бо, — сказала я, — якщо ти пов’язаний із цим родом, то кристал — не випадковість.

Він мовчав.

— І ще, — додала я, — бо «біла ворона серед некромантів» звучить як початок дуже поганої академічної історії.

Світло в кристалі здригнулося. Цього разу якось з іронією.

— Зазвичай так вони й починаються, — сказав він. — А закінчуються або звільненням… або катастрофою.

Я відкинулась на подушки.

— Отже, — сказала я, дивлячись у стелю, — завтра йдемо розмовляти зі студентами. А зараз настав час для карт.

— Обережно, — зауважив він. — Студенти — річ корисна, але небезпечна.

— Я знаю, — відповіла я. — Я два роки в академії вчилася.

Він тихо усміхнувся.

— Так, — сказав він. — Я знаю.