Розділ 14

До академії не обов’язково лізти ногами, якщо в тебе є вуха.
Я це знала ще з часів навчання. Два роки — цього замало, щоб стати «своєю», але цілком достатньо, щоб тебе пам’ятали. Особливо якщо ти говорила незручні речі й вислуховувала всі можливі «А він мене кохає?» від половини студенток академії.

Я почала з простого — із записок.

«Олівіє, якщо будеш у місті — зазирни. Кава з мене».
«Ліссо, ти все ще сваришся з кафедрою ілюзій? Мені потрібен твій гострий язик».
«Ерно, як ти? Чула, у вас знову змінився куратор».

Відповіді прийшли швидше, ніж я очікувала.

— У тебе гарна репутація, — зауважив дух, коли я перебирала записки. — Люди відповідають охоче.

— Звісно, у мене репутація, — фиркнула я. — Не дивно, якщо тебе просили поворожити кожні вихідні.

Першою прийшла Ерна. Цілителька, з якою ми вчилися на одному курсі, вічно втомлена й вічно все знаюча.

— Як ти? — спитала вона, обхоплюючи чашку. — Може, вже відновилась?

— Досі не хочу, — відповіла я. — А у вас як?

Вона фиркнула.

— Як завжди. Папери, показуха і ректор, який усміхається так, ніби натякає, що доплатити треба навіть за комплект змінної білизни.

— Скажи, — продовжила я, — що нового серед студенток? Хто зараз на слуху? Скандали, несподіванки.

Ерна задумалась.

— Катаріна О’Роул цього року посунула старосту. Її люблять нагорі. Кажуть, потім обов’язково відправлять стажуватися до палацу. Ще Норайла О’Бейх, пам’ятаєш? Вона завжди ходила на додаткові заняття. А тепер міняє наставників, як рукавички. Навесні був один, а за літо змінилося троє. А от О’Доріо з молодших — там надто тихо для некромантів. Особливо коли її влітку різко викликали додому, а потім привезли назад. Що там було — мовчить.

У кристалі — тиша. Густа.

— Тихо — це погано? — уточнила я.

— Це означає, що ніхто не хоче ставити запитання, — знизала плечима Ерна. — Усі щось чули, але ніхто точно не знає.

Коли вона пішла, я навіть не стала вдавати, що не помітила.

— Ти мовчав, — сказала я.

— Бо вона має рацію, — відповів дух. — О’Доріо завжди віддають перевагу тому, щоб про них не говорили.

Наступною була Лісса. Ілюзіоністка, третій курс, язик гострий, погляд — ще гостріший.

— Після твого відрахування, — сказала вона замість привітання, з’явившись увечері на порозі, — тут взагалі твориться немислиме.

— Наприклад?

— Наприклад, ще один викладач зник. Офіційно — поїхав. Неофіційно — його ім’я більше не вимовляють.

Світло в кристалі різко здригнулося.

— Хто? — спитала я, не піднімаючи очей.

Лісса назвала прізвище.

З кристала вирвався тихий, злий смішок.

— Цей ідіот? Та він… — урвався. — Хм. Коли згадаю — тоді скажу.

Я повільно видихнула.

— Він був незручний? — спитала я вголос.

— Він був чесний, — відповіла Лісса. — А це, як ти знаєш, гірше.

— А чому «ще один»? — уточнила я.

— Так кажуть. Інші не те щоб зникли, але за останній рік не повернулися після канікул. Леді Найла взагалі зараз зашивається — веде заняття на всіх курсах.

Коли двері за нею зачинилися, я сіла навпроти кристала.

— Отже, — сказала я. — Академія. Зниклий викладач. Некроманти, про яких не говорять. Нестача викладачів. Схоже, питання про наречених виводять нас на не надто надихаючий рівень.

— Ти складаєш картину, — сказав дух.

— Я завжди так працюю.

— Тоді тобі варто знати ще дещо, — тихо додав він. — Академія має звичку… ховати проблеми під шарами дисципліни й звітів.

Я всміхнулася.

— Це не звичка. Це стиль.