Розділ 13

Я не квапила його. Це було одне з небагатьох правил, які я виробила за життя: якщо людина (або дух — у цьому випадку) мовчить не з упертості, атому, що боїться сполохати думку, її не можна смикати.

Я знову подивилася на список.

— Ти сказав, що пам’ятаєш деякі імена, — рівно промовила я. — Не всі. Отже, вибірково.

Кристал трохи тепліше засвітився. Не яскравіше — найтепліше.

— Так, — сказав він після паузи. — Це не спогади у звичному сенсі. Швидше… відлуння. Ніби чуєш знайому мелодію, але не пам’ятаєш, де й коли.

— Почнемо з простого, — сказала я. — Які?

Він ніби подумки повернувся до сувою.

— О’Доріо, — вимовив одразу. Без вагань.

Я кивнула, ніби саме цього й чекала.

— Рід некромантів, — сказала я. — Старий. Багатий. Із репутацією «не лізь — укусить». Чому?

Світло в кристалі здригнулося.

— Бо… — він замовк, добираючи слова. — Бо з цим ім’ям пов’язане відчуття напруги. Не страху. Радше… обережності. Як перед зачиненими дверима, за якими не порожньо.

— Ти з ними працював? — спитала я.

— Можливо. Або… — пауза. — Або вони працювали зі мною.

Сказано було спокійно, але всередині в мене щось неприємно клацнуло.

— Хто ще?

Він ніби перегортав список у думках.

— Катаріна О’Роул, — повільніше сказав він. — Теоретична магія. На хорошому рахунку в ректора.

— Ти на ній завис, — зауважила я.

— Бо тут є невідповідність, — відповів він. — Теоретики рідко бувають «улюбленцями». Вони незручні. Вони ставлять запитання. Якщо теоретик на хорошому рахунку в ректора — значить, або він дуже корисний, або дуже обережний.

Я хмикнула.

— Або дуже вчасно мовчить.

— Саме так, — погодився він.

Я знову провела пальцем по списку.

— Інші?

— Деякі імена… порожні, — чесно сказав він. — Я їх бачу — але всередині нічого не відгукується. Ніби вони з’явилися вже після…

Він урвався.

— Після чого? — м’яко спитала я.

— Після того, як мене там не стало, — нарешті сказав він.

Тиша. Не важка — робоча.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Отже, — підсумувала я, — О’Доріо ти знаєш точно. О’Роул — підозрюєш. Решта — або молодші, або не перетиналися з тобою. Або просто нічого для тебе не значили.

— Так, — сказав він. — І ще…

— М?

— Деякі прізвища звучать правильно, — повільно додав він. — Але не в цьому поєднанні. Ніби… раніше їх пов’язували з іншими кафедрами. З іншими людьми.

Я всміхнулася.

— Ти щойно описав академію точніше, ніж половина її звітів.

Він тихо фиркнув.

— Це місце любить удавати, що нічого не змінюється. Хоча насправді там постійно щось переписують.

Я обережно згорнула сувій.

— Добре, — сказала я. — Тоді працюємо так. Я перевіряю дівчат. Біографії. Плітки. Успішність. А ти…

— Я реагуватиму, — сказав він. — Якщо щось знайоме. Якщо щось… неправильне.

— І повідомлятимеш одразу, — додала я.

— Обов’язково, — сказав він. — Навіть якщо це буде щось на кшталт: «Цей ідіот… а, ні, забув».

Я посміхнулася.

— Чудово. Отже, у нас є план.

Світло в кристалі стало рівнішим. Спокійнішим.

— Василино? — раптом покликав він.

— Так?

— Ти розумієш, що якщо я справді пов’язаний з академією… — він запнувся, — …то повернення туди може бути небезпечним?

Я подивилася на двері кабінету, на купу паперів, на вже захололий кавник.

— Можливо. А можливо й ні. Ми досі нічого про тебе не знаємо. Навіть імені.

Я підвелася.

— Тож не хвилюйся. Якщо там небезпечно — значить, ми йдемо в правильному напрямку.

У кристалі щось тихо, майже схвально відгукнулося.