Розділ 11

Я таки забрала кристал до спальні.

Не тому, що він просився.
І не тому, що мені раптом стало не затишно без нього.
Просто… так було логічніше.

— Ти ж розумієш, — сказала я, ставлячи його на тумбочку, — що тут нічого цікавого. Ліжко. Шафа. Я. Усе.

— Я нічого не бачу, — спокійно озвався він. — Але тут інакше. Тепліше. І ти ближче.

— Не роби з цього висновків, — попередила я, знімаючи жакет.

— Я стараюся, — з легкою усмішкою в голосі відповів він.

Ми замовкли. Ненадовго.
Така тиша зазвичай не тримається довго. Коли стає ніяково, хтось обов’язково її порушує.

— Василино, — нарешті сказав він. — Можна запитання?

— Якщо не про нахил голови і не про криву ходу.

— Як ти дізналася, що ти піфія?

Я завмерла з розстібнутим ґудзиком.

— Прямо зараз?

— Якщо це незручно — не відповідай, — одразу додав він. — Я просто фіксую закономірності.

Я повільно сіла на край ліжка.

— Ні, — сказала я. — Нормально. Просто це не історія для лекцій.

Світло в кристалі стало тихішим. Уважнішим.

— Мені було шість, — почала я. — Батько поїхав у чергову мандрівку. Він був магом-найманцем. Не героєм. Не великим. Просто хорошим. Надійним. Коли він приїздив, мені здавалося, що він велетень і присутній усюди в цьому світі.

Я дивилася не на кристал — кудись повз.

— Він завжди повертався. Навіть якщо був із порізами, опіками або з чужими прокляттями на одязі. А того разу я просто знала, що він не повернеться.

Він не перебив.

— Мама сміялася. Сказала, що я вигадую. Сестрі було два роки. Вона ще як треба не говорила. А мама… — я ковтнула. — Мама чекала на третю дитину. Тоді я взяла карти. Старі. Не навчальні. Просто колоду, яку батько привіз із південних земель — «на удачу».

Я говорила тихо.

— Я не ворожила. Я просто… запитала. І отримала відповідь.

У кімнаті було тихо.

— Він загинув у дорозі, — продовжила я. — Коли це підтвердили… мама дивилася на мене так, ніби я не дитина. А свідок. У нашій родині всі трохи не від цього світу. А тітка Дженла теж піфія.

Кристал ледь помітно потьмянів.

— Після цього, — сказала я, — я більше ніколи не робила передбачень на смерть.
Ні за гроші. Ні на прохання.

— Тому що вони збуваються? — тихо спитав він.

— Тому що я знаю, як це — бути тією, хто сказав першою.

Ми мовчали довго.

— Ти могла б заробляти… — почав він і одразу зупинився. — Вибач. Невдале формулювання.

— Я могла б, — кивнула я. — Але не буду. Ну і в мене, зрештою, немає диплома.

Він задумався.

— Отже, твій дар — не в тому, щоб знати все.

— А в тому, — сказала я, лягаючи й накриваючись ковдрою, — щоб обирати, що саме знати.

Світло в кристалі стало м’якшим. Майже теплим.

— Дякую, — сказав він після паузи.

— За що?

— За довіру.

Я хмикнула.

— Не звикай. Завтра на нас чекають академія й підозрілі студенти.

— Я готовий, — озвався він. — Хоча… — пауза. — Ти знаєш, ким ти для мене зараз є?

— Навіть боюся питати.

— Найнадійнішим джерелом світла, — просто сказав він.

Я заплющила очі.

— Добраніч, спеціалісте, — пробурмотіла я.

— Добраніч, піфіє, — відповів він.

І цього разу темрява не здалася йому порожньою.