Я і мій привид

Розділ 9

Зранку до мене прийшла Олівія.
Тобто формально — вже вдень.
Але для мене ранок — це все, що відбувається до третьої чашки кави.

Вона з’явилася у дверях агентства з виразом людини, яка тимчасово втекла від реальності.

— Василино, — сказала вона з полегшенням. — Скажи, що в тебе є чай. Або щось міцніше.

— Є кава і сумнівні життєві поради, — відповіла я. — Заходь.

Олівія — магиня води з третього курсу Академії. Вічно пахне свіжістю, дощем і чужими конспектами. Ми вмостилися на кухні, я машинально дістала кристал із кишені й поклала поруч — так, ніби це був просто предмет.

Він одразу відгукнувся світлом. Я це відчула.

— Усе, — видихнула Олівія, обхоплюючи кухоль. — Якщо декан ще раз скаже «це тимчасові труднощі», я тимчасово втоплю його у фонтані.

— Знову? — ліниво уточнила я.

— Знову. І професор Кальвес теж. Уявляєш, він заявив, що практика у нас надто комфортна.

У кристалі щось сіпнулося.

— Кальвес? — пробурмотів дух. — Цей ідіот?..

Я завмерла. Повільно підняла очі.

— Продовжуй, — сказала я Олівії, ніби нічого не сталося. — Мені дуже цікаво.

— Та що там продовжувати, — фиркнула вона. — Сидить, говорить розумні слова, а сам бере студентів «на додаткові консультації». За дуже додаткові гроші.

Світло в кристалі стало різкішим.

— Хм, — сказав дух. — Він завжди був ще тим любителем консультацій. Особливо після заходу сонця.

Я зробила вигляд, що розмішую каву.

— А ректор? — між іншим спитала я.

— Ректор Крелс? — Олівія закотила очі. — Робить вигляд, що нічого не знає. Зате сторож…

— Дракон? — вирвалося у духа.

Я різко закашлялася.

— Дракон. Пам’ятаєш? — кивнула Олівія.

— Брр. Як згадаю його порядки і те, як він любить усіх перевіряти на вході. Особливо першокурсниць.

— Ага, — кивнула вона. — Спробуй щось пронести повз нього. Дивиться так, ніби ти вже винна, навіть якщо просто дихаєш. А потім свої криві рученята тягне.

— Він завжди був ще тим покидьком, — буркнув дух. — Навіть коли…

Він осікся.
— Тобто. Завжди.

Я обережно поставила кухоль.

— Скажи-но, — звернулася я до Олівії максимально буденним тоном, — а куди зараз студенти ходять пити пиво?

— Після занять? — вона одразу пожвавішала. — У «Три казани» або зараз у Боба беруть із собою. А потім — біля стіни, спокійно.

— Спокійно — це важливо, — кивнула я. — Особливо після важкої практики.

— Так, — зітхнула Олівія. — Коли мозок кипить, а руки тремтять.

У кристалі майже нечутно пролунало:

— Академічне гірке… з чимось солоним. Має спрацювати.

Я примружилася.

— Що?

— Нічого, — одразу сказав він. — Просто… гіпотеза.

Олівія допила чай і раптом прищулилася:

— А ти, до речі, погадаєш?

Я зітхнула, але карти вже самі лягли в долоню — звичка гірша за прокляття.

— Сідай, — сказала я. — І не дивись так, ніби я зараз вирішуватиму за тебе сесію.

— Я просто… — вона ніяково знизала плечима. — У мене відчуття, що я все знаю. А потім приходжу на іспит — і ніби мозок хвилею змило.

— Це не містика, — сказала я, тасуючи колоду. — Це втома.

Я розклала три карти.
Перша — «Вежа», але перевернута.
Друга — «Зірка».
Третя — «Помірність».

Олівія нахилилася вперед.

— Це погано?

— Це нормально, — відповіла я. — Перевернута Вежа — ти боїшся провалу, який уже не станеться. Ти його пережила наперед.
Зірка — знання є. Не блискучі, не ідеальні, але твої.
А Помірність означає: якщо не геройствуватимеш і не намагатимешся здати все одним подихом — усе складеться.

— Тобто… я здам?

— Так, — сказала я. — Не красиво. Зате чесно.

У кристалі щось ледь чутно фиркнуло.

— Методика примітивна, — прошепотів дух. — Але висновки… коректні.

Я не підняла голови.

— Не підглядай.

— Я і не підглядаю, — обурився він. — Це… спостереження за якістю роботи студентки.

Я підняла погляд на кристал.

— Вона не твоя студентка, — сказала я.

— А була, — зауважив він.

Я завмерла на мить, але Олівія вже сміялася, не помітивши нічого дивного.

— Все, — сказала вона, встаючи. — Я пішла вчитися. Поки впевненість не вивітрилася.