Розділ 8

Боб уже виводив на аркушах кружечки з підписами, коли дух раптом сказав — майже розсіяно:

— А якщо не тягнути людей до пивоварні… а піти туди, де вони вже сидять?

Я повільно підвела погляд.

— У сенсі?

— Таверни, — пояснив він. — Після роботи. Після занять. Коли голова гуде, а говорити вже не хочеться.

Я завмерла.

— Після яких занять? — спитала я якомога рівніше.

Пауза була коротка. Але відчутна.

— Будь-яких, — відповів він. — Коли день забирає більше, ніж віддає.

І додав, ніби виправдовуючись:

— Там… — він запнувся, — добре заходять прості поєднання. Гірке — із солоним. Світле — з м’яким. Щоб не думати.

Боб кивнув так упевнено, ніби йому щойно пояснили будову світу.

— У тавернах завжди скаржаться, що до пива нічого взяти, — сказав він. — Горіхи — набридли. Сухарі — кам’яні.

— Отже, — підхопила я, — не просто пиво.

Я постукала нігтем по столу.

— Пиво з рішенням. Пиво, до якого одразу додається їжа.

— Комплекти, — тихо мовив дух. — Прості. Без вибору.

І раптом додав:

— Після лекцій… — урвався. — Після довгих годин. Таке особливо цінують.

Я нічого не сказала. Просто записала й запам’ятала.

Боб сидів над столом, мов над картою бойових дій. Сувої, записи, крихти від пиріжків — усе злилося в один стратегічний безлад.

— Отже, пиво є, — бурмотів він. — Люди п’ють. Але далі…

— Далі люди хочуть їсти, — сказала я. — Завжди.

Дух у кишені тихо схвально хмикнув.

— Алкоголь без закуски — це або відчай, або бідність, — зауважив він. — Іноді — обидва варіанти одразу.

Боб здригнувся.

— Я не з відчаю! Я просто… не думав.

— Ніхто не думає, поки не почне рахувати, — знизала я плечима. — Так. Ти ж печеш?

— Печу, — зізнався він, ніби в цьому було щось сороміцьке. — Коржики. Пиріжки. Іноді з цибулею, з часничком.

Дух одразу пожвавішав.

— Тоді це вирішує половину задачі, — сказав він. — Пиво й їжа мають бути пов’язані.

Я взяла чистий аркуш.

— Комплекти, — сказала я. — Не «що бажаєте», а «отак правильно».

— Люди люблять, коли за них уже подумали, — додав він. — Особливо чоловіки.

Аглая всередині кристала негайно встряла:

— «Чоловік думає про майбутнє, коли в нього повний шлунок».

Боб розправив плечі.

— Тобто… — замислився він, — не просто продавати. А пропонувати.

— Саме так, — кивнула я. — І не тільки в пивоварні.

— Таверни, — сказав дух майже одночасно зі мною.

Я всміхнулася.

— Спрацювалися.

Він зробив паузу. Світло всередині кристала стало рівнішим.

— У тавернах після… — він замовк. — Після робочого дня люди не хочуть обирати. Вони хочуть, щоб їм принесли щось знайоме й правильне.

Я не стала уточнювати, звідки він це знає.

— Отже, — підсумувала я, — робимо набори. Прості. Чіткі. Без зайвих слів.

Боб уже писав.

— Назви? — спитав він.

— Без пафосу, — сказала я. — Щоб чоловік не відчував, ніби від нього чекають емоцій.

Дух подумав.

— «Після роботи», — запропонував він. — Світле й солоний пиріжок.

— «Після розмови», — продовжив. — Темне й поживне. Коли хочеться мовчати.

— І… — він завагався, — «Просто залиш».

Боб підвів голову.

— Це як?

— Без пояснень, — відповів дух. — Купив. Відкрив. Не думаєш.

Я кивнула.

— Чудово. А тепер — подарунки.

Боб моргнув.

— Подарунки?

— Для жінок, — пояснила я. — Які не знають, що подарувати чоловікові. І не хочуть вгадувати.

— О, — видихнув Боб. — Це… геніально.

Дух усміхнувся. Цього разу я це точно відчула.

— Готові набори, — сказав він. — Сподіваюсь, не романтичні? Не «від серця». А корисні.

— «Для нього», — запропонувала я. — Без уточнень.

— «Він усе одно не скаже, чого хоче», — додав дух.

І тут же прилетіла істина від тітки Аглаї:

— «Якщо чоловік каже, що йому нічого не треба — він бреше або боїться».

Боб засміявся так, що стілець під ним жалібно заскрипів.

— Я можу зробити коробки, — загорівся він. — Прості. Дерев’яні. Без стрічок.

— Жодних стрічок і бантиків, — одразу сказала я. — Це важливо.

— І записка, — додав дух. — Коротка. «Відкрий. Випий. Не будь героєм».

Я подивилася на кристал.

— Ти небезпечний.

— Я практичний, — заперечив він.

Я зловила себе на тому, що мені подобається, як він це говорить.

— Гаразд, — сказала я, збираючи аркуші. — Отже: комплекти, таверни, подарунки. І жодної магії.

— Майже жодної, — обережно поправив Боб.

Я кинула на нього погляд.

— Я сказала — жодної. Я не буду передбачати, якому клієнтові яке пиво підійде!

У кишені хтось тихо, задоволено видихнув.

І раптом мені спала на думку дивна, незвична думка: якби мені колись сказали, що я будуватиму бізнес із напівтролем і особистим привидом — я б не повірила. Але зараз це здавалося правильним.

Привид — не привід нічого не робити. А навпаки!