Розділ 4

Я взяла скриньку обома руками й пішла на кухню.

Кристал усередині тьмяно світився, мов нічник на останньому подиху.

Щойно я зайшла в крихітний кухонний закуток, дух ледь чутно озвався:

— Тут… легше.

— Бо це кухня, — пояснила я. — Будь-хто заспокоїться, коли поруч їжа. Навіть я.

Я поставила скриньку на стіл і заходилася поратися з туркою. Не минуло й хвилини, як він мовив:

— Ви… яскрава.

Я на мить завмерла і не одразу збагнула.

— У якому сенсі — яскрава?

— Я сприймаю… ну… сяйво аур, енергетичні сліди, вібрації — як завгодно це називайте. Але ваша аура — яскрава. Світла. Майже біла.

Він вагався.

— Наче… наче я орієнтуюся за нею.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Хода в мене неправильна, аура надто яскрава. Залишилося дізнатися, чи ви критикуєте мою магічну техніку — і можна вважати, що в нас повноцінні стосунки.

— Це не був докір, — заперечив він. — Це факт.

— Такі «факти» називаються пасивною агресією.

Він коротко, дуже по-людському фиркнув.

І я впіймала себе на тому, що затамувала подих. Неправильно. Все неправильно. Хотілося насупитися й дістати карти.

Я поставила турку на вогонь, всипала ложку меленої кави й, звісно ж, заговорила:

— Гаразд. Що ви відчули, коли я зайшла?

— Світло. Тиск енергії. І… впізнавання. Не дотикове, не зорове. Радше структурне.

— Прекрасно. Ходжу, як курка, зате структурно впізнавана.

— Василино.

— Так?

— Ви… пахнете вогнем.

Я ледь не перекинула турку.

— Сподіваюся, це зараз була метафора?

— Думаю, так. Я не відчуваю запахів. Але… мені здається, що я знав, як описувати аури. І ваша — тепла, різка, стабільна. Як високотемпературне джерело. Або як вогонь у каміні.

Пауза.

— Такий приємний вогонь, на який хочеться дивитися й простягати змерзлі руки.

Чудово. Тепер я ще й червонію. Ранок удався.

— Отже, ви не лише чуєте й аналізуєте, а ще й відчуваєте мою магію?

— Так. Ваша аура… як орієнтир у просторі. Я міг загубитися в темряві, але коли ви з’явилися… ви стали якорем. Подібне відчуття було й учора, коли я вас уперше відчув.

Вода в турці зашипіла, і я врятувала її від втечі. Розлила каву у два горнятка з інерції — звичка — і лише потім усвідомила, що в мене гість без тіла.

— Вам як? — спитала я з сарказмом. — З молоком?

І почула найнесподіваніше:

— Чорну, але дві ложки цукру.

Я завмерла.

Повільно обернулася до скриньки.

— Що?

Пауза. Довга.

Кристал ледь здригнувся.

— Я… не знаю, — сказав дух, помітно збентежений. — Воно вихопилося. Наче звичка. Наче я завжди так пив. Але… не пам’ятаю, звідки знаю.

Я опустилася на стілець.

— Чорна кава. Дві ложки цукру, — повторила я. — Отже, тіло у вас було живе, людське й не так давно. І смакові звички — теж. До того ж ви ласун.

— Це не про солодке. Це… — він ніби добирав слово, — потреба компенсувати гіркоту.

— М-мм. Гіркоту життя чи гіркоту кави?

— З вами, Василино, складно відрізнити перше від другого.

Я ледь не вдавилася власним сміхом.

І саме в цю мить, коли атмосфера стала майже затишною, з кристала бадьоро озвався голос Аглаї:

— «Чоловік, який пам’ятає, як п’є каву, напевно пам’ятає й те, як цілується».

— Тітонько Аглає! — гаркнула я, хапаючись за голову. — Ще одне слово — і я закопаю цей кристал під завалами канцелярії!

Дух тихо, ледь чутно, але цілком виразно сміявся.

І мені вперше сподобався чоловічий сміх.

І це вже було проблемою значно гіршою за сенсорну депривацію.