Розділ 3

Я спустилася вниз, поки місто ще не встигло прокинутися. Навіть сонце тільки збиралося зійти, а я вже відмикала службову кімнату, відчуваючи, як кінчики пальців холонуть від передчуття.

Якщо дух зник — це проблема.
Якщо лишився — можливо, ще більша.

Я поставила свічку, відімкнула скриньку й прочинила кришку.

Кристал спалахнув так різко, що я відсахнулася.

— …Світло, — прошепотів він. — Дякую. Я… не був певен, що дочекаюся.

— Дочекалися, — буркнула я. — Я ж казала: зранку перевірю. Ну? Ви тут?

— Важко сказати. Я… так, я тут. Але стан… специфічний.

О, чудово. Ворожіння за описом стану — моя улюблена розвага.

— Конкретніше, — сказала я, ставлячи скриньку на стіл і повністю відчиняючи кришку.

Кристал світився неяскраво, наче внутрішній вогник тільки-но розгорався. Він тремтів — і це було не магією. Швидше… ніби всередині хтось намагався скласти себе з уламків.

— Темрява, — почав він, але вже не жалібно, а аналітично. — Коли ви зачинили скриньку, я перестав сприймати простір. Це… не просто відсутність світла. Радше сенсорна ізоляція. Повна. Нульова стимуляція.

— Тобто ви бачите?

— Ні. Очей у мене немає. Але… я сприймаю. Просторові коливання, рух повітря, шуми. А в скриньці — нічого. Нуль даних. Ви знаєте термін… як це… сенсорний провал?

Я кліпнула.

— Сенсорна депривація?

— Так. Саме так. Ймовірно, я стикався з ним раніше.

Я сперлася ліктями об стіл.

Ну звісно… сенсорна депривація?
Це вже не ремісничий дух, не блукаюча душа і не звичайна людина.
Такі терміни радше з академічних підручників.

— Цікаво, — протягнула я. — І який ефект?

— Втрата часової орієнтації, — перелічив він. — Ускладнення утримання форми. Дисоціація. І… не знаю, чи коректно так казати, але: страх.

Голос прозвучав рівно. Надто рівно для слова «страх».

Я скривилася.

— Страх — це нормально. Навіть для примари.

— Можливо, — тихо відповів він. — Але в темряві я не був певний, чи існую. А потім… — він урвався на півслові. — Потім я почув кроки на сходах.

— Упізнали мене?

— Упізнав… відчуття. Образ. Структуру ваших рухів. Тиск повітря. У вас… легка хода, але неправильний ритм. Наче ви наступаєте не тим краєм стопи.

Я вдавилася повітрям.

— Це… щойно була критика?

— Аналіз, — спокійно поправив він.

Авжеж, аналіз. Від чоловіка, який навіть тіла не має.

— Отже, — підсумувала я, — ви знаєте терміни з підручників. Мислите науково. Аналізуєте ритм ходи. Пам’ятаєте словосполучення «сенсорний провал».

— Так.

— І водночас — геть не уявляєте, як вас звати?

— Ні. Нуль даних.

Я швидко постукала пальцями по столу.

— Добре. Тоді перебиратимемо варіанти. Маг. Науковець. Лектор. Дослідник. Архівіст. Академік. Професор?

— Професор… — замислився він. — Слово знайоме. Можливо. Але є відчуття, що я себе таким не вважав. Або…

Він замовк.

— Або? — підштовхнула я.

— Важко сформулювати. Наче в мене колись був обов’язок… дивитися на людей. Аналізувати їх. Робити висновки.

О, чудово.
Мені дістався або дослідник поведінки, або колишній дізнавець, або ґав знає хто.

— Гаразд, — сказала я, підводячись. — По-перше: ви на місці. По-друге: вас не знудило від сенсорної депривації. По-третє: ви вмієте дратувати мене з самого ранку. Все за планом.

— Василино?

— Так?

— Будь ласка… не зачиняйте скриньку повністю. Хоч трохи світла. Або залиште щілину. Будь-який стимул. Інакше мені знову стане… надто порожньо.

Я завмерла.

Дурне, неприємне, надто людське відчуття вдарило під ребра.

— Побачимо, — сухо сказала я. — Я нічого не обіцяю. Ви — невідомість. А я не тримаю невідомість поруч без заходів безпеки.

— Розумію.

Він сказав це спокійно. Надто спокійно для того, хто боїться темряви. Хай навіть не зізнається.

Я видихнула.

— Гаразд. Залишу трохи. Але якщо вночі ви вилізете зі скриньки й почнете літати будинком… я вас назад у депривацію запхаю, ясно?

— Я буду… гм… слухняним, — озвався він. І в голосі виразно відчувалася усмішка.

— «Із слухняних чоловіків виходять найкращі чоловіки», — тут же озвалася тітонька Аглая.

— Не починайте, — попередила я, відчуваючи, що з якоїсь причини знову червонію.