Розділ 2

Я поставила скриньку посеред столу й уважно її оглянула — так, ніби переді мною був особливо підозрілий клієнт, — а тоді ввімкнула верхнє світло маголампи. Світло бодай трохи розвіяло відчуття, що мене от-от хтось покличе з темного кутка.

Кристал знову здригнувся. Світло всередині зібралося в грудку — мов нервовий кіт, який не знає, чи шипіти, чи тертися об ноги.

— Гаразд, — сказала я та всілася навпроти, підібгавши під себе ногу. — Спробуймо ще раз. Хто ви?

Секунда тиші. Друга.

А потім — той самий хриплуватий голос:

— …Не… пам’ятаю.

— Надзвичайно корисно, дякую, — пробурмотіла я. — Добре. Тоді інше запитання. Звідки ви знаєте моє ім’я?

Світло всередині кристала здригнулось, ніби щось у ньому намагалося зібрати себе докупи.

— Не знаю… — протягнув голос. — Просто… знаю. Наче… це перше, що згадав. Василина…

— «Якщо чоловік пам’ятає жіноче ім’я — це або кохання, або прокляття», — з притаманним їй тоном, просоченим досвідом поколінь, вкрадливо озвалася Аглая з кристала.

Я закотила очі.

— Дякую, тітонько Аглає, але ми поки що не про це.

І знову — той чужий голос:

— Я… не пам’ятаю, хто я. Ім’я… у цих спогадах порожнеча. Все порожнє.

Тепер він звучав уже не хрипло, а розгублено. Надто живо як для неживого.

— Гаразд. Розбиратимемося без викрутасів, — сказала я, спершись ліктями об стіл. — Ви — дух?

— Мабуть… а може, й ні.

— Вас притягнуло саме до кристала?

— Світло… воно… кликало. Близьке. Тепле. Наче… рідний дім. Але не мій. Щось знайоме.

Кристал тихенько клацнув гранями, і Аглая негайно встряла:

— «Кожен чоловік шукає дім, але рідко зізнається. От і тягнуться куди завгодно».

— Аглає, ну, будь ласка! — прошипіла я.

Кристал невдоволено блиснув — так, ніби збирався образитися.

Я знову звернулася до цього… гостя.

— Добре. Якщо ви нічого не пам’ятаєте — починатимемо з нуля. Спробуймо так: чи є щось… відчуття, образ, звук? Будь-що?

Пауза. Надто довга.

— Темрява… — прошепотів він. — І холод. Дуже давно. А потім… ваш голос.

— Чудово, отже, я вас розбудила, — зітхнула я. — Сподіваюся, це не привід для шлюбу?

Кристал видав звук, підозріло схожий на фиркання.

— «Якщо чоловік пропонує одружитися зранку після спільної ночі — це вже не романтика, а ввічливість».

— Погоджуюся, — кивнула я. — Так. Спробуйте не зникати й тримати зв’язок. Я залишу кристал тут на ніч. Мені треба подумати, чим ви можете бути… і як саме це здатне зіпсувати мені життя.

— Не… йди, — голос став ледь чутним. — Тут… порожньо.

Я видихнула. Довго. Скептично.

— Я не запрошую гостей у спальню, — сухо пояснила я. — Особливо чоловіків. Тож не сподівайтеся. Вранці перевірю. Якщо ви ще будете тут — доведеться щось вирішувати.

Світло всередині кристала затремтіло, іскри замиготіли.

— Я постараюся… не зникнути.

— Уже щось, — пробурмотіла я й підвелася з-за столу.

Щойно я ступила до дверей, кристал знову спалахнув:

— «Запрошувати чоловіка до спальні слід тільки після вівтаря», — заявила Аглая.

— Тітонько Аглає, якщо ви ще раз оголосите загальновідомі істини, я знайду спосіб вас вимкнути, — пообіцяла я і відчула, як зрадливо печуть щоки.

Та пішла, щільно зачинивши двері.