Розділ 1

Я тихо зачинила за собою двері кабінету агентства. Надворі згущалися сутінки, ліхтарі за вікном гасли один по одному — Боб уже давно пішов, і в будівлі залишилася тільки я.

Без Гелі тут було незвично порожньо. Кумедно: адже вона лише поїхала в весільну подорож, а без неї все одразу потьмяніло. Хоча, якщо подумати, її майже не було тут і до того — майже місяць. Загалом, саме з тієї поїздки з принцом усе й почалося. Шукали йому наречену — і знайшли. От тільки що тепер робити з агентством — без неї?

Я висунула нижню шухляду столу — там залишалося єдине, що пов’язувало мене з колишнім життям агентства й не дозволяло думати про те, що буде далі.

— Гаразд, — пробурмотіла я, витягуючи скриньку. — Перевіримо, як там наша молода королівська родина. Тітонько Аглає, ставки приймаєте? Геля вже встигла наробити дурниць чи ще тільки в процесі?

Клац. Кришка відчинилася.

Всередині лежав кристал — у потемнілій срібній оправі, але такий самий небезпечний і іскристий. Він спалахнув блідим світлом і заговорив голосом Аглаї Ларр:

«Медовий місяць — то випробування. Ким ти є насправді, видно в тиші між поцілунками».

Я хмикнула й вмостилася на край столу. Колись цей тріснутий кристал був родинним артефактом у некромантів, але після певних подій, свідком яких стала Геля, втратив свою силу. Втім, якимось магічним чином (ну, а як же інакше?) він перетворився на сховище пам’яті матрони Аглаї Ларр — бабусі Гелі. Саме через це принц Алдрік просто вилучив його у власників і подарував агентству. Тепер він лежить тут і щедро ділиться глибокодумними порадами з подружнього життя.

— Так-так, як завжди — глибоко й із підтекстом, — зітхнула я. — Хоч би раз побажали молодятам виспатися. Або щоб сварка через подушки не стала причиною міжнародного скандалу.

Я потягнулася, щоб зачинити скриньку.

І тут кристал здригнувся — ніби всередині хтось поворухнувся, зачепив грані. Іскри заметушилися щільніше, нервово, світло почало пульсувати. А потім — пролунав голос.

Не матрони Аглаї.

Чоловічий.

Низький, трохи хрипкий.

І, здається, цілковито незнайомий.

Він прозвучав так, наче хтось стояв зовсім близько за моєю спиною, нахилившись до самого вуха:

— …Дівчино? Хтось… чує?..

Я миттю обернулася. Нікого.

Кімната — порожня, тиха, надто тиха.

Кристал знову блимнув. Іскри всередині рухалися хаотично — ніби хтось намагався пробитися назовні.

Я глибоко вдихнула — цього разу вже без жартів.

— Хто ви? — запитала я напівголосно. — Чи це… своєрідне вітання від колишніх власників?

Мене аж пересмикнуло.

Коли працюєш піфією, трапляється всяке, але раптовий голос з артефакту — це щось новеньке навіть для мене. Тим паче, знаючи його історію, зовсім не хотілося встряти в якісь некромантські ускладнення. Геля казала, що до ламання він мало не всі душі предків роду некромантів утримував у собі. Бр-р-р.

Відповідь надійшла одразу. Слабка. Але чітка — наче людина зібрала останні сили:

— …Василино?

Я затамувала подих.

— Звідки ви… знаєте моє ім’я?

Пауза. І знову:

— …допоможи…

Кімнатою ковзнула густа тінь, немов повітря раптом стало важчим.

Отже, тут я зрозуміла лише одне: схоже, починається історія, у яку я взагалі не планувала встрявати. І, знаючи свою вдачу, в ній точно не буде фіналу з жили вони довго й щасливо…

На жаль.