Розділ 19

Минуло два дні

П'ять хвилин тому лікар приніс мені гарну звістку - Валерія вагітна. Я наказала відправити її у коридор. Нехай складе компанію Кірі. Сама ж направилася до покоїв Томаса. Слуги доклали мені, що він зараз відпочиває. 

Двері легко відчинилися й представили мені здивованого лорда. Він не очікував побачити мене. Але швидко прийшов до себе й поклонився. 

— Ваша Величносте? 

— Лорде Томасе, в мене до вас важливе запитання. 

— Слухаю, Ваша Величносте. 

— Ваша фаворитка носить під серцем дитину, — очі його округлилися від шоку, а усвідомивши почуте, ледь міг втримати щасливу посмішку. — Виникає запитання, що робити з цим дитям. Вбити? 

Посмішка одразу сповзла з обличчя. В очах страх і паніка. 

— Ваша Величносте… я… 

— Давайте відверто, лорде Томасе, — милостиво кивнула. 

— Я б хотів… — зам'явся, —  залишити цю дитину. Я признаю його. 

— Хм, навіть не знаю, — Томас напружено дивився на мене, а я ходила туди сюди, удаючи, що сумніваюся в його рішенні. — Наложниця. У ролі матері вашого спадкоємця. Це буде виглядати дивно. 

— Що ви, Ваша Величносте, для мене це не має ніякого значення. Я готовий вже зараз забрати дівчину у свій маєток. Там за нею будуть доглядати, — запевняв мене Томас, ледь не заламуючи руки. 

— Лорде Томасе, дівчинка хороша й прослужить гарну службу королівській родині. Тому вона залишиться в гаремі. 

— Але ж…

— Під моєю опікою, — не дала й слова йому вставити. — Як і ваша дитина. За нею буде наглядати королівський лікар. Погодьтеся, це найкращий варіант.

— Все ж я б хотів забрати її, — вирішив настояти на своєму Томас.

— Ви мене не зрозуміли, лорде. Дівчина залишиться тут. І доля вашої дитини буде у моїх руках. 

— Ви мене шантажуєте? — не вірячи нахмурився Томас.

— Молодець. Твої думки у правильному руслі. 

— Навіщо вам це? — відчайдушно запитав демон. 

— Я думала ви розумний чоловік. Хто відмовиться від важеля тиску на начальника безпеки? І я не відмовилася. 

— Я можу повідати Повелителю про ваші ігри, — спробував погрожувати мені Томас. Я тільки розсміялася. 

— Не тримаю вас, лорде Томасе. Але щойно ви хоч слово йому скажете, ваша дитина відправиться на небеса. І доведеться починати справу знову. А судячи з кількості ліків на вашому столику, вам доведеться докласти багато зусиль. 

Томас мовчав. 

— Мені робити власні висновки з вашого мовчання? 

— Я згоден. 

— На що ви згодні? — з посмішкою уточнила я. 

— На все, що ви запропонуєте, — хмуро сказав Томас, задираючи голову. — Чудово. 

— Мені потрібні гарантії. 

— Даю вам своє слово, лорде Томасе. Ваша дитина народиться здоровою й ваша земля і титул перейдуть їй, — лорд вже почав розслаблятися, але я не завершила, — якщо ви, лорде Томасе, будете мені вірним слугою. 

Він знову напружився. Зміг лише кивнути. Тепер я можу повернутися у свої покої. По дорозі настигла думка, що коридор вже можна підписувати, як покої для вагітних. Жах. Скільки дітей в палаці. 

Минув тиждень

Вечірня прогулянка, хоч і на холоді, але була чудовою. Хутряна мантія чудово захищала від пронизливого вітру. В обличчя летіли сніжинки, але до обличчя не долітали, зупинялися на пів дорозі, наштовхнувшись на глибокий капюшон. 

Цей тиждень став для мене дуже дивним. Розгубленість, що Аркас не спішить до своєї фаворитки, навіть не турбується про неї. Хоч я й змогла видихнути спокійно. Не цікавиться й добре. З Томасом ми не розмовляємо, лише киваємо при зустрічі один одному. Я кожного тижня відправляю до нього лікаря, щоб той звітував за стан здоров'я Валерії. 

Стосовно вагітних. Кіра вирішила показати свій характер. Дурна дівка спробувала покінчити життя самогубством. Але не вийшло. Довелося прив'язати її до ліжка. Були ще кілька спроб втечі, але жодна не завершилася вдало. 

Трохи змерзнувши, повернулася до кімнати. Як завжди, перевірила скриньку. В ній лежала записка. Єдина фраза, що змусила серце битися. “Люблю тебе”. Ноги самі понесли мене в наші з Ейденом покої. Зачинила двері, залишивши позаду усю прислугу. Книжкова шафа відчинилася й пропустила мене до таємної кімнати. 

Але перед цим я підготувала записку, яку відправлю Томасу. Не хочу аби воїни постраждали. 

Кілька глибоких вдихів і я починаю заспокоюватися. Хоч шалене биття серця говорить про інше. В залі рад пусто. Я присіла в крісло й стала чекати. Здавалося час тягнувся нескінченно. Жодного звуку чи знаку, що Ейден в палаці. 

— Синку, де ж твій тато? — промовила до себе, погладжуючи вже великий живіт. 

Легкий шум та галас змусили мене різко податися вперед. Двері в зал досі були зачиненими, але шум наближався. Серце забилося швидше, руки на животі завмерли, навіть малюк затих. Двері гучно відкрилися, вдарившись об стіну. Всередину пройшли двоє королівських гвардійців, вони застигли біля дверей. 

Я чекала ще хвилин двадцять. Нога вже сіпалася від напруги й нервів. Сидіти на місці спокійно не вдавалося. І коли моє терпіння було настільки вичерпаним, що готова була кинутися у пошуках свого чоловіка, як двері в залу прочинилися. Твердими кроками до зали пройшов Едвін Мейсон. У шкіряному військовому наряді, з мечем в руках, покритим кров’ю. За ним рушили знайомі мені та незнайомі чоловіки. Едвін зупинився в голові стола. 

— Займіть обговорені позиції, звіти кожні десять хвилин! Чужих вбивати одразу, жінок та дітей не чіпати. А головне слідкуйте за гаремом, там не повинно бути шуму й паніки! Вперед! На позиції! 

Едвін Мейсон віддав наказ й усі розійшлися, а потім він зник за гардиною. Я спостерігала за ним й вже очікувала побачити його тут. Він не змусив себе чекати. Едвін Мейсон пройшов до місця мого тимчасового перебування. Поклонився. 

— Ваша Величносте, я побуду з вами, доки Повелитель не звільниться, — сказав Едвін Мейсон, знову окинувши мене поглядом. Його очі на мить затрималися на животі.