Розділ 11

Ми привалилися до дерева, важко дихаючи. Очі злипалися, ніг я не відчувала. Вся брудна, буквально з ніг до голови. Сонце все вище підіймалося й освічувало нам наш шлях. Десь там, на пагорбі, серед дерев і густих кущів, я побачила хижину. Вона була зовсім близько. Нам потрібно було зробити останній ривок. Та тільки сил не було. 

-Мамо, я бачу цю чортову хижину, - повідомила мамі, котра ледь не лежить на землі. 

-Ти останнім часом використовуєш багато поганих слів, - почала читати лекції мама. Я штовхнула її ліктем, як могла в даній ситуації. 

-Пішли, - сказала, намагаючись піднятися на ноги. - Медикаментів я не брала, не думала, що потраплю до драконів. І спати в хижині краще, ніж біля болота, яке ледь мене не вбило. 

Я потягла її за руку. В неї не було іншого вибору, як встати й слідувати за мною. Цього проміжку часу, як ми добиралися до хижини, я не пам'ятаю. Воно стерлося, злилося, змилося. Байдуже. Я пам'ятаю тільки момент, коли ми зі стогоном впали на сіно. 

Прокинулася зі стійким відчуття втоми. Все тіло ломили, страшно мучила кріпатура і брудний одяг. Але то вже чисто любов до чистоти й банальної гігієни. Мама ще спала. 

Ці хижини виявилися достатньо добре облаштованими. Підлога встелена сіном, на стінах шкіра. Стоїть кілька лавок та маленький стіл. Все просто, але для подорожніх більше, ніж достатньо. 

Зі зціпленими зубами, щоб не розбудити маму, я підвелася на ноги. Вирішила знайти поблизу річку, джерело, озеро. Це те, чого зараз дуже не вистачало. Пачка вологих серветок, що валяється в рюкзаку багато років, навряд чи допоможе мені. 

На моє щастя, таке знайшлося. Невеличке озеро, більш схоже на калюжу, сховалося за деревами. Вона в ньому була такою холодною, що руки зводило. Я не ризикнула в нього увійти. Погода тут була достатньо теплою, тому я, озирнувшись, зняла з себе одяг і випрала його. Привела себе до ладу, як могла. Було б добре набрати води, щоб промити мамину рану, але пустих посудин не було. Я й гадки не мала, що доведеться виживати в похідних умовах. 

Так, в спідній білизні й мокрим одягом в руках я повернулася до хижини. Сонце знову почало хилитися за горизонт. Більше немає часу спати. Ми з мамою повинні трохи розібратися з ситуацією. Нас вже шукають. Надія лише на те, що остаточного сліду не залишилося. 

Я розбудила маму. Дістала з рюкзака пляшку води. Зробили кілька жадібних ковтків. Часу на їжу в нас не було. Потрібно до заходу сонця випрати мамин одяг та обробити її рану. Цим і зайнялися. Вільна пляшка заповнилася водою з того озера. Вже в хижині я обробила поранення антисептиком, який теж невідомо скільки лежить в рюкзаку. Словом, зробили все, що було можливо в нашій ситуації. 

Справа з магією була не така радісна, як можна було сподіватися. За ніч ми повністю висушили наш резерв. Тому найближчих три дні нам і сподіватися немає на що. Звісно, є надія на сина, але ризикувати ним я не хотіла. 

Під покровом ночі, під виття вовків, ми з мамою обговорювали дану ситуацію. 

-Було б добре відправитися далі. Нам не бажано залишатися на місці, - сказала мама, наминаючи шматок буженини, який я вхопила вдома. Навіть не пам'ятаю, щоб його клала. 

-Тут сперечатися не буду. Ти впевнена, що сліду не залишилося?

-Ні, не впевнена. Хоч портал знищено, це точно. Якщо вони досі на нас не напали, значить не простежили. Взагалі портали направлені на Драген заломлюються. Нас могло розірвати. 

-Що?! - заволала. - І ти пішла на такий ризик? Я і мій син могли загинути! 

Я була шокована і розлючена через вчинок мами. Чи знову “Верховної”?

-Рино, перестань. На щастя, бабусина скриня підкинула мені стабілізатор. Шанси бути розірваними суттєво знизилися, - спробувала заспокоїти мама, але я досі була розлючена. - Потрібно спробувати відправити листа Дерілу. 

-Я прихопила з собою кілька пучків трав, - витягла з рюкзака свої запаси. Але було дещо зайве. - І пляшку вина…

-Чудово. Вона була якраз необхідна для ритуалу, - мама вихопила з моїх рук пляшку.  Я й не сильно противилася, бо була досі шокована. Я її не клала. - Потрібна посудина. 

-Де ми її візьмем? взялася вслід за мамою озиратися в пошуках необхідного предмету. 

Ми обшукали всю хижину. Перерили все сіно на підлозі й шкіри на стінах. Пусто. Довелося виходити назовні. Але було темно так, хоч око виколи. Ми покинули цю витівку. Вирішили дочекатися ранку. На тому й порішили. 

Спати я не могла. Дістала книгу, відкрила другу сторінку, на якій проявилася сьогоднішня дата. Ножа під рукою не було, тому порізала палець об аркуш. Крапля крові впала на сторінку. Мене знову віднесло до коханого. 

Та сама кімната. Те ж ліжко. Та Ейден метушиться на ліжку. Він знову покритий потом і нестерпний біль розриває його на шматки. Цього разу в кімнаті нікого не було. Я, як і минулого разу, прилягла біля коханого. Перебирала його волосся, витирала піт з обличчя, цілувала солоні вуста. А він тільки горнеться, шукаючи спасіння від болю. 

-Любий мій, нам вдалося втекти... - почала переповідати події останніх днів. 

Я шепотіла йому на вухо, який сильний наш син. Запевнила його, що саме син у мене під серцем. Сказала, як його мені не вистачає, як сумую і хочу скоріше його звідси забрати. Мені здавалося, він мене чує, посміхається у відповідь, хмуриться. Як же я хотіла, щоб він був у порядку. Не мучився від страшного закляття. 

Двері тихо відчинилися. В кімнату зайшли Лейра та Едгар. Вони зупинилися біля ліжка і спостерігали за Ейденом. Мене вони, як і раніше, не помічали. 

-Думав, що ніч - найскладніший період для нього. А він спокійно спить, - хмикнув невдоволено Едгар. - Не цікаво.

-Так і є. Зазвичай, вночі він виє від болю. Відбувається щось дивне, - хмуро сказала Лейра. - Ти говорив з Повелителем?

-Ні, - коротко кинув Едгар.

-Чому? - підвищила голос Лейра, повернувшись до співбесідника. - В мене не вистачає сил. Ще день-другий і він звільниться від пут закляття.