Розділ 7

Неочікувано сіпнулася назустріч Велесу. Сподіваюся, мені почулося. Ні, таке не може почутися. 

-Ти брешеш! - зірвалася я. - Говори правду! 

-Вибач, Рино. Це правда. 

-В замку залишилася стража. Ейден не залишив би відьом без захисту. Їм ніхто не зашкодить! 

-Серед рядів демонів все більше моїх прихильників. З кожним днем їх все більше і більше, - тихий, злий голос Велеса торкнувся моєї свідомості. Він вб'є відьом. 

-Навіщо тобі це? Вбивати відьом, трон Ейдена. Невже, ти так сильно бажаєш влади? - трохи заспокоївшись запитала Велеса. 

-Влада - це щось крихке. Особливо у демонів. Щойно вони виявлять твою слабкість, ти більше не маєш впливу. Я просто хочу повернути своє. Те, що належить мені по праву. Підземний світ, він мій - говорив і ходив із боку в бік. 

Я не мала, що сказати. 

-Про що ти говориш? - шоковано запитала Велеса. 

-Що стосується твого вбивства. Я не маю цього на меті. Ти й ваша дитина чудовий важіль тиску на Ейдена. Ви потрібні мені живими. Скоро він тебе знайде, а коли ви повернетеся до замку, знайдете купу висушених тіл. 

Якби соромно мені не було, але понад усе я хвилювалася за Верховну. Як би сильно я не гнівалася й ображалася на неї, але вона моя мама. 

Перед очима постали видіння. Один за одним я дивилася, як відьом покидали їх сили. Кожного разу різні демони вбивали відьом. Вони спокійно підіймали в руках каміння і витягували життєві сили. Стража, прислуга, вищі демони. Всі шари замкових мешканців були на боці Велеса. Серед низки різних моментів я намагалася віднайти Верховну. Звертала увагу на приміщення, відчуття та інші дрібниці. Втім, не знаходила нічого, що могло б мені допомогти. 

-Ей, Рино! Що з тобою?! - голос Велеса був наляканий та розгублений. - Рино! 

Велес смикав мене за плечі, постійно кричав моє ім'я. 

-Та що з тобою відбувається? - кричав він. 

Я відкрила очі. Видіння зникли. Відьми мертві. Лише коли на сукню впали якісь каплі, я зрозуміла, що плачу. Невже, я втратила й маму? Вона мертва? Чомусь серце розривається так сильно, що хочеться кричати від болю. 

-Я все бачила, - давлячись від сліз, сказала Велесу.

-Як ти могла це побачити? Ти не Верховна, - напружено запитав Велес. Все його тіло стало кам'яним. 

-Бачила. Кожну секунду їх останніх мить життя. Їх очі були моїми. 

Грудна клітка Велеса почала все частіше здійматися. Я відчувала його дихання. Він був наляканий. Впевнений, що я лише проста відьма, котра зуміла закохати в себе Повелителя демонів ще й завагітніти від нього. Велес не очікував, що я буду сильнішою, ніж він собі уявляв. 

-Спадщина твого батька дає про себе знати, - виплюнув Велес. Його захлеснула ненависть. 

-Що? Ти знав мого батька? - запитала, коли осмислила його слова. 

-Знав? - гірко засміявся Велес. - Він найперший зрадив мене. Демон, котрому я довіряв найбільше. І зараз його дочка продовжує його роботу - вставляє мені палки в колеса. Можливо, тебе все ж варто вбити? 

Приміщення здригнулося. Зі стін посипалися крихти розбитого каміння. Ще один удар. Стіни знову здригнулися і вже шматки каміння почали падати на підлогу. Я скрикнула, коли камінь впав мені на руку. 

-Ейден тебе знайшов. Не очікував, що це станеться так швидко. Втім, робота вже зроблена. Ти вільна. Поки що. 

Мене накрила темрява. Я не збиралася втрачати свідомість, але схоже це сталося не з моєї волі. Повернулася до реальності я вже в наших з Ейденом покоях. Я різко вскочила з ліжка. В голові сиділа нав'язливе бажання побігти в крило відьом. Це бажання просто розривало зсередини. 

-Кохана, тобі варто залишитися в ліжку. Тебе засипало камінням, хоч тебе і захистив купол, - сказав Ейден, притискаючи мене до свого тіла. 

-Ейдене, я нічого не пам'ятаю, - прошепотіла я. 

-Так, знаю. Лікар знайшов у твоїй пам'яті пусту ділянку. З моменту як ти відійшла від мене до моменту, коли до тебе повернулася свідомість. 

-Коханий, я турбуюся, що забула щось дуже важливе. Повинна тобі розповісти дещо, але ніяк не можу згадати.

-Все гаразд, ти  обов'язково згадаєш. 

Ейден потягнув мене лягти на ліжко. Він притиснув мене до себе, поклав мою голову собі на плече. Його легкі погладжування по волоссю заспокоювали мене. Але всередині мене щось міцно стукало мені по голові. Немов кувалдою, хтось знову і знову гатив по черепній коробці. Нав'язлива ідея - потрібно знайти маму. Мені потрібна зараз мама. 

-Ейдене, де мама? - слова “мама” зараз не здавалося мені таким чужорідним, як раніше. 

-З нею все добре, - напружено сказав Ейден. Моя рука лежала на його грудях, тому я відчула як сильно б'ється його серце. 

-Де вона? 

-Відпочивай, Рино, - Ейден притиснув мене сильніше. 

-Ейдене, - поглянула йому у вічі, піднявшись на ліктях, - де Верховна? 

Ейден дивився мені в очі. Він не хотів говорити. Мовчав. І я починала злитися. Постійна тривога і так безперестанно травила мою душу, а він ще й мовчить. 

-Ейдене! - розгнівалася я. 

-Рино, тобі потрібно заспокоїтися. Нічого страшного з Верховною не сталося. 

-Ще раз ти скажеш мені заспокоїтися, я тебе вдарю, - проговорила я. Почути гарчання в моєму голосі було для мене незвично. 

-Вона у нових покоях. Лікар її оглянув, вона обійшлася легкими пошкодженнями, - сказав Ейден, погладжуючи поперек. 

Не сказавши ні слова, я вскочила з ліжка і понеслася через коридори. Ейден біг за мною, просячи мене зупинитися. Але я не слухала. Двері кімнати, до якої Ейден мене відвів, перетворилися в стіну. Мене охопив страх. Ноги підкосилися і я не могла встояти. Ейден підхопив мене і занепокоєно щось питав. Я не чула його. Переді мною стояла стіна мого страху. Важко було усвідомити, що я боюся її втратити. Що можу зайти в кімнату і побачити її бездиханне тіло. І вже тисячу разів пошкодувала, що в моєму житті була тільки образа і злість на найближчу людину. Я можу її втратити. Більше не відчути її теплих рук, незмінний аромат її парфуму, м'яке шовковисте волосся, добру посмішку. Не хочу залишитися без неї.