Розділ 3

В наступну мить я не змогла почути ні слова. Вони використали заклинання тиші. Не могла б і подумати, що Лейра може так розмовляти. в її голосі не було тієї покірності, котру я спостерігала при Ейдені та подрузі Лейри. Неймовірно. Моє відьомське чуття мене не підвело. Лейра не так, якою намагається здатися всім. Втім, це й не дивно. В такому місці інтриги, як повітря - всім життєво необхідні. 

Нічого вже я почути не можу, тому немає сенсу мерзнути в холодних коридорах. Швидко повернулася в кімнату і лягла на ліжко. Ноги як завжди були льодяними та зараз вони мене не турбували. 

Що за заклинання читала Лейра? Десь я його чула, але ніяк не можу згадати. Треба буде погортати Книгу Магії вдома. Здається саме там я й бачила це заклинання. 

Я не помітила як прогнувся матрац під вагою Ейдена. Не відчула і його руки, котра торкнулася мого плеча. Тільки коли його губи обпекли спину поцілунком, я визирнула зі своїх думок, які не дозволяли “сну” знову поглинути мене. 

- Я не зміню своє рішення, - сказала, даючи зрозуміти, що розгадала його метод переконати мене в протилежному. 

- Я не зможу бути там с тобою постійно. 

- Мені це не потрібно.

Почула як Ейден зітхнув. 

- Рино…

- Ейден, я хочу додому, - перебила його. - Мені не потрібна прислуга й охорона, не потрібні сотні суконь із дорогої тканини, не потрібні купи дорогоцінних прикрас. Я хочу повернутися туди, де мій дім, - останнє я прошепотіла, захлинаючись від сліз. 

- Я зрозумів. 

Коротка фраза, яку я почула, коли вже спалахувала у вогні. Цей вогонь не шкодив, лише переніс моє тіло туди, де я зараз бажала бути. Я вдома. 

У холодній кімнаті, на холодному пустому ліжку, але вдома. Нехай в повітрі пил, але запах дому увірвався в ніздрі й затягнув мене у царство снів. Снів, в яких я була щасливою. З Ейденом. Вдома. 

З самого ранку я почала прибирати в будинку. Сьогодні був останній вихідний день, завтра відкривати крамничку. Верховна навряд чи займалася справами крамниці. 

Заклинання значно полегшували та прискорювали прибирання. А за роботою в мене не було часу думати про Ейдена. хоч я за ним сумувала. Прокидатися без його гарячого тіла поруч, було незвично. Гірко, що жінки швидко звикають до присутності чоловіка поруч, але пізніше згадуєш, як впоратися самій. Це те. що було мені необхідне. Нагадати собі, що я можу впоратися сама, що вмію працювати.  

Словом, все завертілося так стрімко,  що відірвалася від прибирання я, коли почула нявкіт Сати. Вона терлася об мої ноги та голосно нявкала. Я підхопила її на руки, хоч вони булі мокрі. Чорна кішечка витримала таку муку і спокійно прийняла мої міцні обійми та скажені поцілунки. Тільки, коли вирішила, що досить, юрко вистрибнула в мене з рук і побігла на вулицю. 

Кішечка втікла, а я озирнулася. Що ж не побоюсь цього сказати, але будинок сяє. В прямому сенсі цього слова. Магія і мої рученята постаралися на славу. 

Після важкого робочого дня, я сиділа біля каміна і пила гарячий відьомський чай - кориця, мед та імбир. Сата примостилася в мене на колінах і тикалася в живіт носиком. Її муркіт мене заспокоював, а вогонь не давав моїм думкам захопити мене у полон. 

-Сато, як справи в лісі? - запитала фамільяра, щоб якось наповнити тишу кімнати. 

-Няв, - повідала мені Сата і зістрибнула з колін. Вона покрутилася навколо себе, навколо мене і пішла до виходу. 

Я рушила за нею. На вулиці було прохолодно, осінь входить у свої права, але повернутися в будинок за кофтиною я не захотіла. Сонце вже сіло, ліхтарі увімкнулися, юний сміх заполонив усі вулиці, особливо голосно сміялися підлітки біля магазинів і кав'ярень. Вихідний день, завтра знову всім на навчання. 

Дорога до лісу зайняла п'ять хвилин, за які я знову відчула щастя від повернення додому. Знайом і рідні вулички зустріли мене з добром, хоча їм слід було образитися на мене. Їх відьма покинула свою домівку, залишивши їх на волю Долі. 

Ліс змінився. Я відчула це, щойно увійшла до нього. Темний, ненадійний він не підпускає до себе боягузів і тягне до себе любителів містики та паранормального. Від лісу тягнуло демонами. Сотнями демонів, які ховалися за деревами та кущами в темряві. 

- Вам не страшно, тітонько? - спитала мене маленька руденька дівчинка. 

Я присіла, щоб порівнятися з нею. Яскраві зелені оченята, маленькі ручки тримають іграшку. Вона нервово топчеться, поглядаючи в ліс. Відьма. Юна відьма, сили якої ще не відкрилися. 

- Як тебе звати? - запитала її. 

- Мира. 

- А чому мені повинно бути страшно, Миро? 

- Як це? В лісі живуть страшні демони, які викрадають неслухняних дітей. Хоч ви й доросла, вони вас теж можуть вкрасти. Он діда Василя вкрали, - зляканим шепотом повідала Мира. 

- Кого ще вони вкрали? - зі слів дівчинки зрозуміла, що я пропустила занадто багато. В селі відбувається щось погане. 

- Та багато кого. Кожен тиждень хтось зникає. Мама мене на вулицю не відпускає. Тільки з татом, але він так пізно приїжджає. 

- Якщо до лісу підходити небезпечно, чому ти тут? 

- Мене кличе мама. Вона в лісі, - прошепотіла, мов таємницю розповіла. - Ви не чуєте? 

- Ні, - я приклала долоні до її вух, потім погладила її по голові, - і ти не почуєш більше. 

- Там же моя мама? - злякано сказала Мира. 

- Там немає твоєї мами, Миро. Тримай, - я витягнула з кишені червону ниточку та зав'язала на маленькому зап'ясті дівчинки. 

- Що це? 

- Можеш не боятися демонів з лісу, відтепер вони тебе не турбуватимуть, - сказала я і посміхнулася Мирі, вона посміхнулася у відповідь. - Біжи до тата.

Мира кивнула і побігла в протилежний бік від лісу. Назустріч їй біг її тато. Наляканий і пронизаний страхом. Навіть повітря навколо нього було просочене цією емоцією. Ніколи раніше не відчувала так явно чужі почуття. 

Повернулася в бік лісу. Тепер зрозуміло, хто саме став причиною спотворення природи. Але ж демони не можуть зашкодити ні відьмам, ні людям - заборона Повелителя їм не дозволить. Схоже, вони знайшли спосіб обійти цю заборону.