Свій світ

А час іде і залишає Мару з чужих думок і надій які не мають нічого спільного з реальністю. Цікаві моменти, сумні історії та невичерпна жага до мети. Мрія мати все і не робити при цьому нічого. Мало хто дивиться на світ з розплющеними очима, родові окуляри дедалі краще завуальовують наш світ. В такому гаморі, я й загубилася і з часом перестала відчувати хто я. Багато різних думок з дня у день приходили до мене на каву і одна за іншою бігли на стелаж у моїй голові. Мені здавалося, що я не маю нічого, що усе не так як у інших і що життя –помилка. Як не дивно такі думки не йшли до мого стелажу, а ставали ідеологією життя. Хто зна, що в голові в людини, хто зна? І  ось ми не разом вже довгий час, аде ця людина зачепила мене і так. Зачепила добре бо в грудях скребоче власний біль. Я чекала я знову його чекала. Сильна і стійка і я знову себе ламаю. І що тепер, що далі. Ні разом з ним я не буду, просто не буду. Хоча в голові я вже виправдовую чому не прийшов. Я можу знайти тисячу і один спосіб, аби лишень не вірити в те що є перед мною. Чому так важко, чому... Ми не разом, але важко. Я не люблю його дзвінків і голосу я його теж не люблю. Мені він не потрібен. Я знаю. Мені потрібна лише увага. Біль нахлинув, ще з ранку я дивившись на годинник чекала коли ж він прийде, але марно. Хоча я розумію, що це накраще. Накраще не повторити помилки і знову не загубити себе в ньому. Ні це не любов. Я хочу бути потрібною хочу бути поруч, хочу допомоги і підтримки але це не любов. 

 І я не приймаю свій біль, я відпускаю його, нехай летить куди хоче. Я відпускають все