Новела четверта - 4

І ці випробування прийшли через рік.

Почалася страшна війна. Бомби та ракети безжально корючили нашу землю. Руйнувалися старовинні міста, гинули тисячі людей й не було порятунку.

У центрі комплектації мене як офіцера запасу зарахували в резерв.

Тривоги вимотували настільки, що часто я не мав сил навіть спуститися в бомбосховище.

Якось, під час чергової повітряної тривоги, я у розпачі сидів у передпокої, пролунав сигнал смс. Прийшло повідомлення. Це був поклик Агнії:

Сашуля! Приїдь у будинок Еміля. Ти дуже потрібен мені. Я чекаю на тебе.

Це коротке повідомлення сколихнуло мої почуття.

Я знав, що в будинку Еміля давно живуть інші люди. І, як написано в книзі одного письменника «не буває так, щоб усе стало, як було». Агнія та її кохання – це привид, який давно розвіявся.

Наступного дня для бійців тероборони ми грали гарні пісні, що підтримували їхній бойовий дух.

Сильний вітер дмухав нам у спини, носив і розбивав звуки, але музика звучала, хвилювала, і вдячний шелест оплесків був для нас нагородою.

Після концерту я допомагав укладати інструменти, як раптом відчув глуху тугу.

Частину ночі, через нескінченні обстріли, я просидів в укритті. Якась дівчина спустилася бомбосховища з пачкою книг. При тьмяному світлі вона гортала книгу. Підняла обличчя до мене - у неї здригнулися гарні лінії брів над сіро-блакитними очима.

  Вона трохи посміхнулася. Риси її обличчя були невеликі і приємні, русяве волосся у світлі ліхтаря здавалося золотистим. Її гнучка і тонка постать була виразом свободи і спокою, а руки, що гортали книгу, сповнені дивного та витонченого життя.

Наступного дня, перемагаючи великий холодний сніг, я йшов до вокзалу. Але електрички не ходили.

Нахмурившись, відчуваючи гіркоту, я вийшов на привокзальну площу. Там стояло кілька машин.

- Кому до Тополинова? Є вже дві людини, потрібна третя, - говорив хлопець у темних окулярах. Він спритно підкидав і ловив ключ із брелком.

Я пояснив, що мені потрібно у Соснове. У відповідь він знизав плечима і зробив широкий жест, показуючи автомобілі, що стояли навколо.

Я обійшов кількох водіїв, але ніхто не їхав туди, куди мені було потрібно.

Нарешті товстун з «Бентлі» вказав на літню людину в теплому плащі, що стояла біля ларька.

- Здається, отой тип збирається в Соснове. Поговоріть із ним...

Я підійшов до людини у плащі. Він сьорбнув капучино зі стаканчика, і, почувши моє запитання, обернувся. Поблизу він не здавався старим, навпаки – ще відносно молодим, сповненим сил. Льодисті очі його суворо оглядали мене. Обличчя було загрубілим, червонуватим, ніби він провів багато часу на вітрі, і його висік сніг. На щоці я помітив невеликий шрам.

- Так, я їду у Соснове і далі, - промовив глухуватим голосом. - Але пасажирів туди немає. Вам потрібно потрапити в саме селище?

- Ні, мені треба до тамтешнього лісу.

-  В ліс? – спокійно перепитав він. - В такий час? Чи не заблукаєте?

- Не знаю, ніби не повинен. Раніше я туди електричкою їздив. Від платформи «Лісове» дорогу достеменно добре знаю. А від самого селища не дуже... Але електрички не ходять. Якби ви мене відвезли у Соснове, там би я зорієнтувався...

Якийсь час чоловік мовчки сьорбав капучино, поглядаючи навкруги.

- Значить так. Давайте трохи зачекаємо. Нехай буде хоч би два пасажири. А вам, щоб не мерзнути, можна посидіти в машині... Ходімо.

Ми пішли до «Тойоти».

Чекати довелося понад годину. Сніг посилювався. Нарешті з'явився чоловік у плащі.

Він сів місце водія, на хвилинку завмер, роздумуючи, а потім вдарив по керму.

- Гаразд, їдемо! Нікого не знайшов. Але час вже мене підтискає.

- А скільки мені це буде коштувати? – поцікавився я.

Той махнув рукою, мовляв, дрібниці.

Так ми й поїхали вдвох. З міста виїжджали довго, через велике скупчення машин з біженцями. Але нам вдалося повернути на острівську трасу. Там дорога гірша, але вона вже була вільніша, і наша машина помчала швидше.

Чоловік в плащі був не надто балакучим. Навіть актуальну тему війни оминув. Більшість дороги ми перекидались окремими скупими фразами.

Нерівне шосе трусило автівку, сніжинки липли до скла, двірники не встигали справлятися з потоками...

Раптом людина зі шрамом закрутила кермом і стала з'їжджати на якусь ґрунтовку, що веде через гай.

– Куди ми? - запитав я.

- Хочу вас підвезти ближче до платформи. Поїдемо вздовж залізничного полотна. Дорога, звичайно, жахлива, грязюка, але, сподіваюся, не застрягнемо.

- Чи варто через мене?

- Зате не заблукаєте.

Він вперше трохи посміхнувся.