Новела четверта «Крила легко я розкину, світ земний покину» - 1.

Я виписався з лікарні після коронавірусу. Медсестра Катерина Павлівна допомогла викликати ліфт та люб'язно зголосилася супроводити мене.

Коли ми увійшли до кабінки, Катерина Павлівна вказала на стільчик:

- Посидьте, любий, відпочиньте... Вас є кому зустріти?

Я, важко дихаючи, кивав схиленою головою.

Зі скреготом ліфт застиг на першому поверсі, автоматичні двері відчинилися. Зібравши всі сили, я накинув на плече важку сумку і поплентався до виходу.

Стояла синьо-сіра холодна весна. Острівці потемнілого снігу та крихкого льоду тріщали під ногами. Гостра прохолода та свіжість повітря оп’яняли.

Насправді, мене ніхто не зустрічав. Жінка, з якою я жив і не був розписаний, пішла від мене. Родичі, включаючи сина, жили далеко за кордоном. Друзі мої розсіялися: хто загинув, а хто причаївся, не наважуючись зустрічатися зі мною через страх заразитися ковідом.

Я зупинився біля воріт лікарні, кинув на засніжену лаву важку сумку і почав відпочивати.

Підкрадався вечір, спалахували вогні.

Я брів, немов старий років вісімдесяти – настільки був позбавлений сили, хоча мені ледве перевалило за п'ятдесят. Я дихав, наче паровоз, задихався.

Я йшов і думав - аби не впасти, інакше буде ризик знову потрапити на лікарняне ліжко.

Я згадав Дениса Євгеновича, свого лікаря. Той стояв у білому захисному костюмі, пластиковий щиток покритий крапельками вологи. Він говорив:

- Я залишив би вас тут, Діброво, ще на пару днів. Адже ви цього потребуєте (він вказав рукою в рукавичці на кисневий апарат). Сатурація з рівнем кисню у вас погана. Але заввідділенням за вашу виписку. Тому сьогодні ви будете вдома, але лікування продовжуйте. Під керівництвом сімейного лікаря.

Одразу після його візиту медсестри забрали у мене кисневий апарат.

- Ви вже й так виписуєтесь, - сказала старша медсестра, - а там, у сусідній палаті, жінці дуже погано, задихається.

Я розуміюче кивнув.

А зараз йшов з останніх сил і думав про те, що зателефоную лікарю завтра, а сьогодні - мамі та Стьопі Мішковцю на прізвисько Купа. Він теж перехворів, але лишався вдома. Купа організовував концерти та фестивалі. Але зараз, під час карантину, справи пішли гірше, тому він підробляв у ресторанах та на весіллях, часом залучаючи до цієї справи і мене. Подзвоню мамі і йому, тому що дзвонити більше нема кому.

У поштовій скриньці лежала пара запрошень від периферійних видавництв – нічого цікавого. Тим більше, видавати щось, або писати нові тексти мені зараз не хотілося.

Я ледве піднявся на свій четвертий поверх. Я сів на сходинку біля третього, важко дихаючи.

«Ну, візьми себе в руки. Ще ривок – і ти вдома...»

Клацнув замок, увімкнулося світло. Сумка тяжко впала на підлогу. Я ретельно вмився, здійснив необхідні дзвінки і впав на диван.

Вночі, під впливом таблеток, обклавшись з обох боків пластмасовими пляшками з гарячою водою, я заснув.

***

Прокинувся я під ранок від звуку лопати. Прислухався. На мить застигла ватяна глуха тиша.

Кривлячись від болю в боці я важко піднявся і знайшов термос з теплою водою. Дошкандибав до вікна і відсмикнув фіранку.

Все було вкрите снігом. Скрегіт лопати двірника повторився. Забурчав мотор, грюкнули дверцята, від'їхала машина. Собачка без намордника пірнала в снігу, а біля під'їзду стояв хлопець у спортивній шапочці.

«Поки я спав, навколо випав сніг.

він падав з неба, білий, синюватий,

і навіть вийшов грізний чоловік

з великою саморобною лопатою

і розбудив мене. А сніг мене

не розбудив, він дуже тихо падав».

Ці вірші з'явилися в моїй голові і потішили мене.

«Значить не все ще втрачено», - говорив я собі, голячись у ванній перед дзеркалом. Вмивався і голився я через силу, снідав також. На пігулки я не міг дивитися. А ще треба було виміряти температуру та тиск. І надягти на палець пульсоксиметр, і записати його показання. І зателефонувати до сімейного лікаря. Ах, як не хочеться це робити, краще все кинути, лягти та померти. Але треба рухатися, треба жити... Я ще не старий!

Я почав одягатися. О, це була справжня мука! З'ясувалося, що джинси з мене спадають – я дуже схуд. Довелося підперезатися ременем.

***

Біля кабінету лікаря була черга, і я боявся, що одразу й звалюся без сил.

Лікар змусила мене купити купу ліків, вказаних в епікризі. На це пішла велика сума. Крім того, потрібно було заповнити холодильник продуктами.

Я брів неглибоким березневим снігом, а з неба крупинками падали сніжинки. Біля банкомату я перевірив свою пам'ять – pin-kod я ще пам'ятав.

Купивши необхідне в магазині, я вийшов у сніговий світ і попрямував до зупинки, тримаючи в одній руці пакет із їжею, а іншою поправляючи маску.