Новела третя - 2.

Того ж вечора, перерізавши шпагат, що стягував кілька зошитів у старих і твердих картонних обкладинках, при світлі нічної лампи, я почав гортати пожовклі сторінки, списані де блакитним, а де зеленим чорнилом. Від листків летів золотистий пил, звідти випадали і кришилися закладені пелюстки квітів та листя дерев.

Переді мною був своєрідний щоденник письменника. Записи починалися з 1931 року і  тривали до 1938 року.

Тепер переді мною представ образ безперечно здібної людини, яка тільки намагається знайти в житті свій шлях.

Передмова

Нижче наводяться записки Афанасія Діброви. Зауважу – це не щоденник. Письменник заносив у зошит ті події, які вважав важливими, не завжди їх датуючи. Зазвичай спочатку робилися помітки в блокноті, а потім з'являвся запис у самому зошиті. Прізвища деяких відомих на ті часи людей він інколи залишав такими, які є, але іноді виводив під трохи зміненими або виправленими, переслідуючи якусь свою мету. Я залишив так, як воно є.

  Мною опущені чи скорочені окремі відомості особистого характеру, неминучі повторення, довгі розмови та описи офіційних заходів, господарські нотатки тощо. Незначні пропуски позначені точками, а більші – зірочками.

ІЗ ЗАПИСОК ОПАНАСА ДІБРОВИ

1934 рік

Я, Опанас Діброва, починаю ці записки з незвичайної події.

У цей сліпучо-яскравий весняний день 1934 року мені було особливо тяжко. Фіолетово - білий, рожево-блакитний світ навколо, усіяний шафрановим листям і сніговими пелюстками був красивий, але мене не радував. Я носив на плечах тягар самотності та горя.

І раптом, на найдовшій вулиці, серед кущів бузку та кучерявих дерев, я побачив самого себе. Мені здалося, що я дивлюся в дзеркало. З трамваю вийшов я сам, і насвистуючи, попрямував доріжкою до парку, де сірі й жовті тіні вигулювали своїх верескливих песиків.

Звичайно ж це була просто схожа на мене людина – радісно піднесена, в ідеальному костюмі та модному капелюсі. Я йшов, спостерігаючи його легку ходу та веселий настрій. Він щось прошепотів дівчині з мискою білизни, і та задихнулася від сміху, а потім зайшов у студентську забігайлівку «Сокіл».

За стійкою з гострими балясинами стояла дівчина в білій хустці. Радісний тип привітався, трохи піднявши капелюх і почав з нею муркотіти.

Потім пив каву, сидячи за дерев'яним столиком. Я замовив чай, спостерігаючи за ним. До нього підсів знайомий, вони про щось радісно балакали. Раз у раз чулися вибухи сміху.

Я вийняв з кишені газету, але поглядав на нього. На мить наші очі зустрілися. Раптом мій двійник заморгав, винувато посміхнувся, киваючи приятелю. Але зараз став раптом розсіяний, очі блукали по залу, зупиняючись на мені. Можливо безодня смутку та розпачу в моїх очах вразила його. Він ще раз впритул подивився на мене, і  кумедними картинками закружляло, замиготіло життя, ніби я відкрив і перегорнув книгу його свідомості.

Але тут він розплющив очі, весь якось опустився, ніби прийняв на плечі вантаж. Він щось сказав приятелю, і, розплатившись, не дивлячись на мене, вони вийшли з кафе і зникли у весняному біло-бузковому мареві.

Я залишився допивати чай, який виявився чудово смачним. Похрустівши останнім бубликом, я вийшов на вулицю, пройшов у сквер, сів на лаву. Якась стороння дівчина усміхнулася мені, а я їй у відповідь. Стало якось радісніше на душі.

Увечері тітка Клава викликала мене до телефону. Мене запрошували до редакції «Піонера». У сьомому номері публікуватимуть «Пригоди Зірочки».

Я обіцяв бути завтра раніше. На радощах я поцілував тітку Клаву і подзвонив Мишкові Нємцеву, з яким не розмовляв сто років.

************************************************** ***************

- Наше завдання їхати в глибинку, у народ, злитися з масою, - говорив, посміхаючись у жовті вуса, Олексій Максимович.

Ми з Мишком переглянулися. У нас вже була на прикметі трудова школа – комуна в Шоринську, яку ми збиралися відвідати.

За вікном лимонився вересень. У мене на завтра намічалася читання нової казки, тому настрій був бойовий, піднятий.

Але все пішло не так, як очікувалося.

По-перше, Мишка Нємцева Олексій Максимович направив на Дніпровський металургійний завод в Кам'янському написати його історію і показати працю робітників. Начальник запевняв, що у Нємцева краще виходять серйозні твори, не дитячі.

По-друге, провалилася моя читка. До моєї казки були висунуті великі претензії. Мадам Селютіна, з червоним обличчям, палала від гніву, розбираючи частинами мою новорічну казку. А як по мені – хай би їхала до себе на хату й там би командувала!

- Навіщо нашій радянській казці потрібна ця західна... містика? – говорила Селютіна. - Якісь там страшилки, жахи? Так розважали дітей із буржуазних сімей. Нам це не підходить. Ми хочемо виховати нову людину...

Я не витримав, зірвався... Я доводив, що це типова міська казка, що наші видавництва друкують Едгара По, Новаліса та Гофмана, чому б не дати дітям казку у подібному жанрі...

- Ця ваша казка не несе жодної ідеології, вона нічому не вчить наших дітей. Є чудові традиції російських казок, – запевняла Селютіна.