Новела третя. «І мить настала. І час свій плащ скрутив». 1.

Лісовий дім мабуть був чарівним, тому що існував за своїми законами. Коли ми йому набридали – він безжально виштовхував нас. Ми їхали до міста, і воно, наче удав, ковтало нас цілком. Але минав час, і дім Еміля знову тягнув до себе, як старого пірата притягує сяюче омріяне золото.

Цього разу, повернувшись до міста, ми вдалися до пристрастей вогняного танцю.

Дискотеки манили своїм ритмом та світломузикою – така на той час була технічна новинка. Ми занурювалися в хвилі музики, як у приманливий різнокольоровий  океан. Танцюючі хвацько стрибали і крутилися під пружний ритм, умовно поділяючись на великі та малі кола.

Виламуючись у вихорах темпової музики, ми танцювали під модний тоді "Boney M" (у цієї групи особливо популярні були тоді пісеньки "Rasputin" і "Bahama Mama"), "Чінгісхан" (з їхнім шлягером "Moskau"), "Eruption" ( ритмічний хіт "One Way Ticket"), "Abba" (особливо модною стала пісенька "Money, Money, Money"). Трохи згодом у моду увійшли й італійці.

Я захоплено звивався під музику, не випускаючи з уваги Агнію, яка настільки розчинялася в танці, піддавалася його магії, що, здавалося, забувала про все на світі.

Якось вона настільки захопилася запальним танцем, що потрапила в центр кола, і танцюючі стали дружно плескати в такт, що ще більше під’юджувало Агнію. У червоному платті вона була незрівнянною. Ми станцювали з нею повільний танець, під час якого її стегна рухалися, ніби скелі симплегади, а чаші грудей палко притискалися до моєї сорочки.

Ми вирішили трохи перепочити і випити «пепсі». Сіли біля стійки на високі крісла та потягували солодкий напій через соломинки.

Тут до нас підійшов високий юнак у кремовому піджаку. Його гладке волосся, що поблискувало бріоліном, було акуратно зачесане назад. Він поволі поглядав на мене і на Агнію. Мені він здавався віддалено знайомим. Я було насторожився, але збентежена добра посмішка хлопця викликала довіру.

- Привіт! А я вас тут раніше не бачив. Вирішили заглянути до нас? – дружньо запитав він.

- Так, ми вперше в «Сатурні». Вирішили змінити обстановку, - пояснив я, посміхаючись у відповідь, поставивши бокал на стійку.

- Ви така прекрасна пара. Так чудово танцювали! - вигукнув він, і його сині очі засяяли.

- Рада, що сподобалися, - озвалася Агнія, потягуючи напій.

- Тоді, будемо знайомі, - сказав хлопець. – Моє ім'я Артемій. Можна просто – Артем.

Ми назвали себе і потиснули його трохи вологу руку з тонкими та гнучкими пальцями.

У дискотечних планах, мабуть, настала перерва. Відвідувачі поступово зайняли свої столики. Гуділи розмови, кришталево брязкав посуд, а ми продовжували сидіти біля стійки з Артемієм.

Тут підійшов ще один тип - щокатий і великий хлопець сильно напідпитку. Він ледве ворушив язиком, намагаючись щось сказати, якось відреагувати на діалог, але слова застрягли у горлі. Простяг пухку руку, вітаючись з усіма, назвав себе, але це було якесь мукання, що переходить у тихий рев.

- Ну ти й набрався, друже..., - іронічно промовив Артемій. – Підемо, я проведу тебе, бо сам не дійдеш...

І взявши товстуна під руку, повів його до найближчого вільного столика. Той  мішком повалився на стілець і відразу опустився головою на липкий столик.

- Це Купа, - пояснив Артемій, повернувшись. - Гарний кент, але іноді перебирає зайвого.

- Купа це... А як же його ім'я? - запитав я.

Артемій засміявся.

- Так Стьопа Мішковець. За габарити його прозвали Купою. Він родом із західних областей…

- Його треба відвести додому. Не можна так залишати його, - сказала серйозна Агнія.

- Так... Ми щось придумаємо, - завірив її Артемій.

Тихо йшла розмова про бар, про напої, про музику, про нові диски, і в останній момент нашого нового знайомого покликав хтось із музикантів.

- О, вибачте... Зараз мені грати блюз. Треба йти. Танцюйте, відпочивайте, радісно на вас дивитися, – лагідно посміхнувся Артемій.

Він побіг до ансамблю на естраді, який час від часу грав тут наживо. І тут я зрозумів, де бачив його – за клавішними.

- Гарний парубок, - сказала Агнія. – Щирий та добрий.

- Так, - підхопив я,  - наче років сто його знаєш! Настільки свій...

Артемій сів за свій інструмент і підморгнув нам, усміхаючись. Барабанщик дав відлік та зазвучала пісня Макаревича «Сонячний острів».

У цій композиції сольних клавішних партій не було, але Артемій чудово створював щільне тло, на якому звучало гітарне соло.

А потім Артемій нас здивував ще й своїм голосом. Він, залишаючись сидіти за клавішними, виконав досить складну композицію Led Zeppelin «The Rain Song». О, це була чарівна, пронизлива мелодія, що дарує радість світу! Таку пісню потрібно слухати вранці та заряджатися енергією на весь день! Артемій зробив жест, ніби запрошуючи танцювати, і ми зважилися вийти на порожній майданчик.

Після того, як стихли останні звуки, Агнія прибрала руки з моїх плечей і гаряче зааплодувала. Ці оплески підхопили й інші відвідувачі.

Згодом, коли скінчилися забійні вогняні рок-н-роли, і ми, втомлені й охоплені жаром, йшли за столик, Артемій оголосив у мікрофон: