Епілог

Теплий, сонячний день. Такий, коли повітря ще не обтяжене літньою спекою, але вже пахне квітами, зеленню і життям. Я повільно ступала по траві, тримаючи босоніжки в руках. Трава була прохолодною. Реальною. І від цієї простоти хотілося посміхатись.

На мені була легка оливкова сукня, яка ледь торкалася трави. Одна рука мимоволі лягла на живіт — вже помітно округлий. І я знову тихо видихнула, досі інколи не вірячи, що життя вирішило зробити для мене ще один такий подарунок.

У саду було людно. Нашому саду. Колись я бачила його тільки у снах.

І тоді я почула знайоме:

— Мамо!

Я обернулась. І побачила його.

Наш пʼятирічний син  з кучерявим каштановим волоссям мчав до мене по садовій доріжці. На ньому був маленький смокінг — трохи перекошений, бо він явно більше бігав, ніж стояв рівно.

У руках він тримав букет. Квіти були зірвані десь тут же в саду — трохи криві, трохи занадто великі для його рук.

— Це тобі! — урочисто сказав він.

Я нахилилась і прийняла букет.

— Дякую, — тихо відповіла я.

І тільки тоді помітила, що за його спиною біжить ще одна маленька фігурка.

Наша донька. Така схожа на брата, з темним волоссям, яке постійно падало їй на очі. У руках вона тримала маленьку гілочку, яку явно вважала магічною паличкою.

— Я теж допомагала! — гордо заявила вона.

І в ту ж секунду на кінчику її пальців спалахнуло м’яке блакитне світло. Я ледь усміхнулась. Дар зцілення. Тихий. М’який. Але дуже знайомий.

— Обережніше, — почула я голос поруч.

До дітей швидким кроком підійшов Маркус. Він уже значно підріс — високий для своїх років, з серйозним виразом обличчя, який дивно нагадував його батька.

— Якщо ти так махатимеш руками, — сказав він сестрі, — мама знову скаже, що ти лікуєш повітря.

— Воно теж може бути хворим! — образилась вона.

Я тихо засміялась. І тоді помітила те, що змусило мене на секунду зупинитися. Невеликий кований столик. Кілька стільців. Фрукти, десерти, келихи. І четверо чоловіків.

Даміан стояв біля столу, спершись на його край, виглядаючи так, ніби весь світ усе ще перебуває під його контролем.

Раднар сидів поруч, спокійно спостерігаючи за Маркусом і молодшими дітьми з тією теплою, тихою гордістю, яка завжди з’являлась у його очах поруч із дітьми.

Колін щось уважно розповідав про квіти на клумбах, жестикулюючи так серйозно, ніби від цього залежала доля всього саду.

— Я все чую, — сказав він, навіть не дивлячись на сина з букетом.

— Я тільки одну гілку! — одразу виправдався той.

Поруч зі столом сидів Лені. Балансуючи на спинці стільця.

— Я просто хочу уточнити, — сказав він ліниво, дивлячись на дівчинку. — Якщо ти так активно практикуватимеш магію зцілення, то наші десерти можуть почати відростати назад.

Діти дивились на нього кілька секунд.

— Це було б зручно, — серйозно сказав хлопчик.

Я засміялась.

І саме в цю мить відчула, як хтось обережно бере мене за руку. Я підняла голову. Переді мною стояв Ерін.

Темне волосся падало на чоло, а очі дивились на мене з тією тихою усмішкою, яка колись здалась мені небезпечною. Тепер вона була просто… рідною.

Його погляд ковзнув до мого живота.

— Як там поживає наше маля? — тихо сказав він.

Я ледь знизала плечима.

— Підозріло спокійно. 

Ерін тихо засміявся. Потім нахилився ближче і прошепотів:

— Ми тебе вже зачекалися.

Я озирнулась. На дітей. На чоловіків. На сад, який колись існував лише у моїх снах.

І раптом зрозуміла одну просту річ.

Тоді, у літаку… коли двигун палахкотів у небі… я думала, що це кінець.

Але інколи катастрофи — це просто початок історії.

і, мабуть, саме так виглядає щасливий фінал. Коли сон, який колись здавався неможливим… стає реальністю.