Розділ 68

Королева повільно опустилась назад у крісло.

Наче разом із цим рішенням вона остаточно перестала бути лише правителькою.

— Перепрошую, — сказала вона тихо. — Але це буде довга історія. Тож я заберу трохи вашого часу.

Ніхто не заперечив. Навіть король мовчав.

Вона дивилась кудись повз нас — у спогади, які, здавалось, ніколи її не залишали.

— Скажіть мені… — почала вона. — Чи можливо виміряти горе від втрати близької людини?

Пауза.

— Чи можна його пережити? По-справжньому?

Її пальці повільно стиснули підлокітник.

— А якщо це смерть твоїх дітей?

У залі стало холодніше.

— Я ненавиджу день, коли він приїхав у Фостер Гед, — сказала вона раптом.

Король напружився.

— Той день, коли король вирішив прогулятись провінцією  і знайшов наречену.

Її усмішка була гіркою.

— Молодий правитель. Поранене королівство. І сильна цілителька з давнього роду.

Вона перевела на нього погляд.

— Ти навіть не питав, чого хочу я.

Король стиснув щелепу.

— Я кохав тебе.

— Ти хотів мене, — виправила вона спокійно. — І твої почуття важили більше за мої.

Тиша.

— Тебе не зупинило навіть те, що я вже мала двох коханих.

У залі хтось тихо видихнув.

— О, ні, — продовжила вона. — Ти був великодушним. Погодився прийняти їх як побратимів.

Її голос став тихішим.

— І я навчилась жити з цим.

На мить у її очах з’явилось тепло.

— Бо потім народились мої дівчатка.

Ледь помітна усмішка.

— Дві прекрасні доньки. Від тих, кого я справді кохала.

Вона подивилась на короля.

— І я була щаслива.

Пауза.

— Але щастя триває недовго там, де править корона, — тихо продовжила вона.

Її голос став порожнім.

— Через амбіції держави мої дочки залишили мене.

Вона говорила рівно, ніби читала хроніку.

— Старша стала королевою драконового королівства. Молодша — дружиною радника короля демонів.

Я відчула, як холод проходить уздовж спини.

— Я намагалася радіти, — сказала вона. — Вони писали мені. Надсилали листи. Сміялися. Розповідали про нові домівки.

Її пальці здригнулися.

— До певного моменту.

Тиша стала нестерпною.

— Поки обидві не померли.

Король різко втрутився:

— Це було не моєю провиною!

Його голос прозвучав надто гучно.

— Одна загинула під час перевороту в драконовому королівстві. Інша… померла при пологах. Це були політичні обставини, а не—

Королева повернула до нього голову.

І в її погляді було щось страшніше за гнів.

— Твоя вина значно гірша.

Тиша впала миттєво. Її голос став тихим. Майже шепотом.

— Ти не дозволив мені їх оплакати.

Свічки здригнулися від протягу.

— Королева не плаче. Королева не слабшає. Королева не залишає двір.

Вона дивилась просто на нього.

— Я втратила дітей… і навіть не мала права бути їхньою матір’ю.

Король дивився на неї так, ніби вперше бачив. Наче жінка перед ним раптом стала чужою. Його голос прозвучав тихо. Майже розгублено.

— Як… ти?

Королева повільно повернула голову. І вперше за всю розповідь у її очах з’явився справжній гнів. Не королівський. Людський.

— Як я… що? Як я дізналась, що ти зробив?

Король зблід.

— Віссарія—

— Що ти своїм даром, — перебила вона, — змусив мене притупити біль.

Кожне слово падало важко.

— Змусив мене не горювати. Не тужити. Не ламатися настільки, щоб це заважало короні.

У залі стало страшно тихо.

— Наш маленький син… — її голос раптом пом’якшав. — Під час своїх перших практик магії випадково зламав твій блок.

Кронпринц різко підняв голову.

— Я?..

Вона ледь кивнула.

— Ти навіть не зрозумів цього.

Погляд королеви став порожнім.

— А я зрозуміла.

Пауза.

— І тоді біль повернувся.

Вона прикрила очі.

— Увесь. Повністю.

Її пальці затремтіли.

— І я почала діяти.

Голос знову став рівним. Небезпечним.

— Я шукала спосіб повернути їх. Будь-який. Будь-якою ціною.

Вона тихо всміхнулась.

— Але, на жаль… сили, здатної воскресити мертвих, не існує.

Погляд ковзнув до мене.

— Принаймні, я її не знайшла.

Коротка пауза.

— Зате знайшла дещо інше.

Вона підняла щоденник.

— Щоденник мого прадіда.

І тихо додала:

— І сферу розподілу.

Король зробив крок назад.

— Ні…

— О, так, — спокійно сказала вона. — І тоді я поставила собі просте питання.

Її голос став холодним.

— Чому чоловіки… вирішують долю світу?

Тиша стискала груди.

— Чому ті, хто не здатен приносити нове життя, визначають, кому жити… а кому помирати?

Вона дивилась уже не лише на короля. На всіх.

— Якби жінки правили світом… — тихо мовила вона, — я не думаю, що було б стільки воєн. І стільки мертвих дітей.

Свічки тремтіли.

— Тож я вирішила… змінити розподіл.

Її губи ледь ворухнулись.

— Схилити його на бік жінок.

Королева провела пальцями по обкладинці щоденника, ніби згладжуючи невидимі зморшки часу.

— Звичайно… дістатися до кулі було не так просто.

Її голос став тихішим.

— Захист, який залишили творці, не підпускав мене. Силове поле відштовхувало будь-яку спробу наблизитися.

Вона ледь усміхнулась.

Сумно.

— І тоді мені допомогла… сила кохання.

У залі хтось нервово ворухнувся.

— Мої кохані підтримали мене. Вони вірили, що я роблю це заради майбутнього. Заради світу, де матері більше не ховатимуть своїх дітей.

Її пальці стиснулися.

— Вони спрямували свою магію разом зі мною.

Пауза.

— Це дало результат.

Голос зламався майже непомітно.

— Але випалило їх резерви.

Король різко випростався.

— Але ти сказала, що це був нещасний випадок у горах.

Королева повільно перевела на нього погляд. Спокійний. Майже байдужий.

— А це він і був, — відповіла вона. — Я просто… упустила деякі деталі.