Розділ 67

Я довго не могла повернутись до сну. Навіть після того, як мене майже силоміць змусили відпочити.

Маєток жив тихим післябуревим життям — слуги ходили обережніше, голоси звучали приглушено, ніби всі інстинктивно боялися зруйнувати крихкий спокій, що нарешті повернувся. Але в моїй голові спокою не було. Занадто багато шматків пазлу почали складатися. І один із них вперто не давав мені спокою.

Вранці я знайшла Даміана в його кабінеті. Він стояв біля вікна, переглядаючи документи, але щойно я зайшла — відклав усе без жодного слова. Його погляд миттєво став уважним.

— Ти мала лежати.

— Я лежала, — відповіла я. — Достатньо.

Він не сперечався. Лише підійшов ближче.

— Що сталося?

Я зробила вдих.

— Мені потрібна твоя допомога.

Його брова ледь піднялась.

— Завжди.

Я зібралася з думками.

— Я хочу аудієнцію з королевою.

Тиша зависла між нами. Даміан уважно вдивився в моє обличчя.

— Можна дізнатися мету візиту?

Питання було спокійним. Але я знала — він уже прораховує ризики. Політичні. Особисті. Магічні. Я ледь усміхнулась.

— Якщо я все правильно зрозуміла… — сказала повільно, — то ми дізнаємось це вже на місці.

Кілька секунд він мовчав. Потім видихнув. І куточок його губ ледь сіпнувся.

— Це звучить підозріло схоже на початок проблем.

— Зазвичай так і є, — чесно погодилась я.

Він ще мить дивився на мене. Наче перевіряв, чи я справді готова знову в це зануритися. А потім коротко кивнув.

— Я домовлюся.

І вже тихіше додав:

— Але цього разу… ми йдемо з тобою.

Я навіть не думала заперечувати.

***

Палац зустрів нас тією самою урочистою холодністю, яку я вже навчилась ненавидіти.

Занадто багато мармуру. Занадто багато мовчазних поглядів. Занадто багато людей, які роблять вигляд, що світ щойно не стояв на межі катастрофи.

Коли двері до -зали відчинилися, я зробила крок уперед — і одразу зрозуміла, що щось не так. Бо там була не лише королева. Король сидів поруч із нею. А трохи осторонь — кронпринц. Його вигляд змінився. Втомлений, зосереджений, ніби останні дні вибили з нього залишки юнацької легковажності.

Я мимоволі зупинилась. Королева помітила це одразу.

— Я вирішила, що ця ситуація потребує присутності і короля, і спадкоємця, — спокійно сказала вона.

Її голос був м’яким, але в ньому звучала сталь. Я подумки погодилась. Так. Саме так і мало бути. Бо розмова не про одну людину. Не про Імпробуса. Про світ. Ми вклонилися. Формальності тривали рівно стільки, скільки вимагав етикет.

І майже одразу король заговорив:

— Герцогине Етерн, — рівно мовив він, — ми вислухали доповіді щодо подій у горах. Справа герцога Імпробуса закрита. Винні покарані.

Його голос звучав остаточно. Адміністративно. Як вирок.

У грудях щось різко спалахнуло.

— Закрита? — перепитала я, навіть не приховуючи обурення.

Даміан ледь поворухнувся поруч, але не зупинив мене.

Я зробила крок уперед.

— А що ж тоді зі сферою розподілу?

У залі запала тиша.

Король нахмурився.

— Сфера стабілізована. Загроза усунена.

Я похитала головою.

— Ні. Не усунена.

Голос став твердішим.

— Через втручання магів у її роботу роками страждали люди. Народжувалися діти без дару. Магія зникала. Цілі покоління були позбавлені того, що мало належати їм від народження.

Я відчула, як серце пришвидшується.

— Хтось вирішив гратися з основою балансу світу. І наслідки цього ми будемо бачити ще десятиліттями.

Погляд ковзнув між королем, королевою й кронпринцем.

— Тож ні, Ваша Величносте.

Я випросталась.

— Ситуація ще далеко не закрита.

Я відчула, як усередині піднімається знайоме роздратування.

Те саме, яке завжди з’являлось, коли політика намагалася акуратно замести під килим чужі трагедії.

— Це ж так зручно, — сказала я тихо, але кожне слово прозвучало чітко, — робити вигляд, що нічого не сталося.

Король ледь примружився.

Я зробила ще крок уперед.

— Яку офіційну причину смерті герцога Імпробуса ви збираєтесь озвучити? — продовжила я. — Він був не просто магом. У його підпорядкуванні було ціле герцогство. Тисячі людей.

Моя рука мимоволі стиснулась.

— І де гарантія, що через десять… двадцять років історія не повториться?

Тиша затягнулась.

Король відповів рівно, майже втомлено:

— Офіційна версія вже визначена. Спроба перевороту. Незаконне викрадення магії інших магів задля посилення власної сили.

Він злегка знизав плечима.

— Цього достатньо для державної стабільності.

Я відчула, як холод пробігає вздовж спини.

— А решта?

— Решта, — спокійно продовжив він, — не потребує розголосу. Дехто народжується без магії. Так було і раніше.

Його голос став твердішим.

— Не кожне явище потребує пояснення.

Пауза.

— Про саму сферу, наскільки я розумію, знали лише ви… і покійний герцог Імпробус.

Його погляд уважно зупинився на мені.

— Що, відверто кажучи, викликає певні питання.

Я повільно вдихнула.

Саме сюди все й вело.

— Ні, Ваша Величносте, — сказала я спокійно. — Була ще одна людина.

Королева ледь нахилила голову. Кронпринц напружився.

— Саме з неї все й почалося, — додала я.

І тепер настав момент, коли правда більше не могла залишатися схованою.

Я зробила ще один вдих. І вже спокійніше сказала:

— Але перш ніж ми продовжимо… я хочу подякувати Її Величності за весільний подарунок.

У залі ледь помітно змінилася атмосфера. Король насупився. Кронпринц здивовано перевів погляд на матір.

Я ж продовжила:

— Доступ до вашої особистої бібліотеки був… безцінним.

Я провела рукою по щоденнику, який я принесла із собою.

— І перепрошую, що так довго тримала це у себе. Але він виявився значно важливішим, ніж я могла припустити.

Я підійшла ближче до трону королеви й простягнула їй записник. Вона навіть не поспішала брати його. Лише дивилась на мене кілька секунд.