Розділ 65

Першим повернулося тепло. Спокійне. Обережне. Майже нереальне. Наче мене довго тримали в темряві і тепер дуже повільно дозволяли повернутися назад.

Я зробила вдих.

Повітря пахло деревом, чистою білизною і трав’яними настоями. Не каменем. Не попелом. Не смертю.

Поволі розплющила очі.

Світ збирався шматками — світло, стеля, знайомі різьблені балки. Маєток. І поруч — Даміан.

Він сидів біля ліжка, схилившись уперед. Його рука обережно стискала мою долоню, ніби єдину річ у світі, яку він боявся втратити. Я ніколи не бачила його таким. Без холодної впевненості. Без владної постави. Без тієї незламної сили, якою він завжди закривався. Просто… виснаженим. І коли я ворухнулась, він підняв голову. Його очі миттєво змінилися. Полегшення. Невіра. І така глибока вдячність, що в грудях боляче стиснулося.

— Яріанель… — тихо видихнув він.

Його пальці тремтливо торкнулися мого обличчя, ніби перевіряючи, що я справді тут.

Жива.

— Дякую… — майже пошепки сказав він. — Що повернулась.

Це прозвучало настільки щиро, що я навіть не одразу зрозуміла сенс слів.

— Скільки… я…?

— Три дні, — відповів він м’яко. — Ти була без свідомості.

Його рука ковзнула до мого волосся — повільно, обережно. Наче молитва.

Двері різко відчинились.

Раднар увійшов першим і буквально завмер, побачивши мене з відкритими очима. Його плечі опустилися так різко, ніби з них зняли невидимий тягар. Він зробив кілька швидких кроків ближче.

— Світла ти моя… — видихнув він хрипко, навіть не приховуючи емоцій. — Я вже почав молитись творцям.

Його рука обережно лягла поверх ковдри біля моєї.

Колін зайшов слідом. І просто зупинився. Очі блищали. Він ковтнув повітря, ніби тільки зараз дозволив собі дихати нормально.

— Я… — він тихо засміявся, нервово проводячи рукою по волоссю. — Я вже був готовий шукати спосіб повернути тебе навіть з того світу.

Його пальці обережно торкнулися мого плеча. Наче переконуючись, що я справжня.

І останнім з’явився Лені.

Він уважно оглянув мене. Повільно. Критично. Зітхнув.

— Ну слава всім існуючим катастрофам, — заявив він. — Бо ще день — і ці троє почали б приносити квіти, хоча ти ще не померла.

Я слабко видихнула щось схоже на сміх.

І тільки тоді пам’ять повернулась повністю. Печера. Світло. Сфера.

…Ерін.

У грудях щось тихо стиснулося, але я не дозволила думці розгорнутися.

 Рука сама опустилась на живіт. І завмерла. Тиша в кімнаті змінилась. М’яко. Обачно.

Я підняла погляд.

— Це… правда? — прошепотіла я. — Я не вигадала?

Даміан нахилився ближче. У його очах тепер було щось нове. Світле. Обережне.

— Правда.

Раднар усміхнувся так тепло, що перехопило подих. Колін просто кивнув, ніби боявся сказати зайве й сполохати диво. Я перевела погляд між ними. Світ усе ще здавався надто тихим після всього.

— Все… справді скінчилося?

Кілька секунд мовчання.

І тоді Лені фиркнув:

— Яріанель, ти зцілила древній артефакт, воскресила баланс світу і пережила апокаліпсис у стані вагітності. Якщо після цього ще щось не скінчилось, я офіційно подаю скаргу творцям реальності.

***

Я мовчала кілька секунд, намагаючись зібрати думки до купи. 

Світ повернувся. Але відчуття було дивним — ніби я пропустила ціле життя.

Я повільно перевела погляд з одного на іншого.

— Що… сталося? — тихо спитала я. — За ці три дні.

Лені ожив миттєво. Наче тільки й чекав дозволу говорити. Він театрально випрямився, склав руки за спиною й глибоко вдихнув.

— О, ну сідай зручніше, бо ти пропустила справжній сезон політичної трагедії з елементами масового божевілля.

Раднар тихо фиркнув, але не перебивав.

— Отже, — почав Лені, ходячи кімнатою, — від герцога Імпробуса не залишилось навіть гарної легенди. Попіл, уламок сфери і дуже незручні питання для половини знаті королівства.

Він загнув палець.

— Двох магів, що дивом вижили, наші доблесні рицарі чемно затримали. Третій, маг- портальник, встиг втекти. Але тих двох вдалося допитали.

Другий палець.

— Виявилось стільки цікавого про їхню діяльність, що Рада тепер удає, ніби взагалі ніколи не знала цього чоловіка.

Третій.

— А корона… ну, корона вже фізично не змогла це ігнорувати. Там зараз чистки, скандали, арешти, паніка. Половина двору раптово згадала, що завжди підозрювала Імпробуса.

Я ледь усміхнулась. 

Типово.

Лені ж продовжував із особливим задоволенням:

— А ще наш дорогий герцог, — він кивнув у бік Даміана, — ледь не зрівняв палац із землею.

Я повернула голову.

— Що?

Даміан навіть не виглядав винним.

Лені широко розвів руками.

— Ти була непритомна. Він доставив тебе порталом сюди. А потім вимагав негайно доставити королівського цілителя.

Пауза.

— Проблема лише в тому, що в палаці на той момент уже творилося казна-що.

Його усмішка стала кривішою.

— Кронпринцеса, здається, остаточно втратила залишки здорового глузду. Кидалася на всіх, нікого не впізнавала… ходять чутки, що вона того…

Він знизив голос.

— Ледь не віддала душу творцям.

Колін тихо насупився.

— Можливо зрив, — додав він обережно.

Лені кивнув.

— Тож поки знайшли цілителя, поки його переконали, поки він дістався сюди… ми всі були майже впевнені, що трупів стане значно більше.

Він раптом замовк. Надто різко. Слова обірвалися. У кімнаті стало тихо.

Щось усередині мене холодно стиснулося. Я повільно підняла погляд.

— Лені…

Він не дивився на мене. І цього вистачило.

Серце впало кудись униз.

— Де Ерін? — запитала я тихо. — І що з ним?

Тиша стала важкою. Ніхто не поспішав відповідати. І цього було достатньо.

— Яріанель… — тихо почав Даміан.

Його голос був обережним. Надто обережним.

— Тобі не варто хвилюватися зараз.

Я повільно перевела на нього погляд. І навіть сама почула, як ледь усміхнулась. Слабо. Втомлено.