Розділ 64

— Не хочу перебивати такий… зворушливий сімейний момент, — пролунав голос Імпробуса.

Насмішкуватий. Спокійний. Ненависно живий серед усього, що щойно перевернуло мій світ.

— Але, на жаль, не можу вас усіх привітати.

Він усміхнувся ширше.

— Ви не вийдете з цієї печери живими. Сьогодні я нарешті здійсню задумане.

Його пальці лягли на накопичувач. Він щось прошепотів — стародавні слова, від яких саме повітря здригнулося. І різко спрямував артефакт у бік сфери. Потік сили вирвався назовні. Не магія.

Стихія.

Чиста, неконтрольована енергія вдарила в кулю так, що мене інстинктивно розвернуло вбік. Я заплющила очі, прикриваючи живіт руками. Світ вибухнув світлом. Здавалося, час зупинився.

А потім— рев.

Неможливий звук, ніби сама земля кричала від болю.

Сфера затріщала.

Глибше.

Голосніше.

— ЗУПИНИСЬ! — закричав Даміан.

Я почула його кроки — він уже біг до мене.

— Сьогодні я дістанусь ядра… — злорадно промовив Імпробус, — і вся сила стане моєю!

Я відкрила очі. І зрозуміла. Сфера більше не витримує. Світло виривалося крізь тріщини, як кров із розірваного серця. Ще трохи — і станеться щось жахливе.

Хвиля страху накрила мене повністю. Я більше не думала про баланс. Про світ. Про героїзм. Я… мама. У мені два маленькі життя. І вперше за весь цей шлях єдине, чого я хотіла — вижити. Для них.

І саме в цей момент сфера… здалася. Наче почула мене. Тріщина розійшлася остаточно. Світ вибухнув.

Відкат ударив хвилею такої сили, що нас усіх відкинуло по кам’яній підлозі. Повітря вибило з легень. Камінь затріщав.

Уламки сфери зірвалися в хаотичний вихор, кружляючи по печері, мов уламки зірок. А в центрі… залишилось ядро. Чисте. Сліпуче. Живе.

Імпробус розсміявся. Божевільно. Він простягнув до нього руки.

— Нарешті…

І торкнувся.

Магія хлинула в нього миттєво. Його тіло спалахнуло світлом. Я бачила, як сила вливається в нього нескінченним потоком — вогонь, вода, повітря, земля, кров, світло, тінь… Його руки по черзі спалахували різними видами магії. Видовище було прекрасним. І жахливим.

Бог, що народжувався просто перед нами.

А мені було страшно. Не за світ. За тих двох маленьких вогників усередині мене.

Раптом поруч опинилися Раднар і Колін. Вони обоє притиснулися до мене, обіймаючи, закриваючи собою від хаосу.  Щит. Живий. Надійний.

Я бачила, як навіть рицарі падають — дехто непритомнів, не витримуючи магічного тиску.

Я заплющила очі. І вперше за довгий час просто почала молитись. Будь-кому. Богам. Творцям. Світові.

Будь ласка… зупиніться…

І ніби світ почув.

— Досить…

Голос Імпробуса раптом змінився.

— Зупинись… я сказав… ДОСИТЬ!

Я відкрила очі. 

Він намагався відірвати руки від ядра. Але не міг. Світло тримало його. Сила, яку він так жадав… не відпускала. Його тіло почало тріщати — буквально. Шкіра світилася зсередини, магія виривалася крізь неї рваними потоками. 

Здавалося, час завмер. І потім різко рушив уперед.

Крик Імпробуса розірвав печеру. І в наступну мить— його просто розірвало магією.

Тиша впала важко. На місці, де щойно стояв герцог, залишився лише попіл… і один уламок сфери. Темний.

Очевидно, божевільний  вшив його в себе.

Уламки сфери не впали. Вони продовжували кружляти печерою — хаотично, безладно, мов загублені частини чогось живого, що більше не могло зібрати себе докупи. Повітря різало магією. Ядро в центрі зали знову почало миготіти. Раз. Ще раз. Світло слабшало.

Я дивилась — і раптом зрозуміла. Це не кінець.

Сфера… помирала.

Після смерті Імпробуса потік, який він насильно утримував, обірвався. Магія витікала з ядра нерівними імпульсами, розсіюючись у просторі. Наче… поранене тіло. Наче серце, від якого відірвали шматки й залишили стікати кров’ю. Світ задихався разом із ним. І тоді прийшло усвідомлення. Просте. Жорстоке. Неминуче.

Ось навіщо.

Навіщо Творчиня дала мені дар. Не клініка. Не люди. Не  випадковість. Я тут не лише лікувати людей. Я маю зцілити… це. Сферу. Світ. У грудях все стиснулося. Я опустила погляд на власні руки. Потім — нижче. Туди, де тихо світилися два маленькі джерела життя. Страх накрив хвилею. Потік такої сили може мене вбити. Ядро нестабільне. Магічний вибух…

А якщо я їх уб’ю?

Дихання збилося. Рятувати світ. Чи своїх дітей? Чи мають вони платити за чужі помилки? Чи вартий цілий світ… двох ще ненароджених життів?

Сльози підступили до очей. І відповідь прийшла тихо. Болісно просто.

А в який світ вони тоді прийдуть?

У мертвий? У світ без магії? Без балансу? Без майбутнього?

Я повільно вдихнула.

— Яріанель… — голос Даміана був поруч, напружений. — Не смій…

Але я вже зробила крок. І ще один.

У цей момент мене огорнуло світло. Блакитне. М’яке. Тепле. Наче хтось зсередини торкнувся душі. Сила піднялася не з резерву. Глибше. І я раптом зрозуміла.

Два потоки. Різні. Один — темний, глибокий, незгасаючий. Інший — живий, теплий, природний. Дві магії. Двоє батьків. Мої діти… підтримували мене. Живили.Зцілювали.

Я почула, як позаду всі мовчки завмерли.

— Все буде добре, — тихо сказала я, навіть не обертаючись, — Врешті решт, я - лікар. І я не закінчила! 

Я підійшла до ядра. Воно билося нерівно, мов поранене серце. Я простягнула руки. І просто… уявила. Як зцілюю. Як тріщини затягуються. Як магія повертається на місце. Як біль зникає.

Спершу нічого. А потім — ядро відповіло. Світло стало рівнішим. М’яким. Потоки сили почали повертатися, вплітаючись у нього, мов нитки у тканину. Уламки навколо завмерли. І один за одним почали притягуватись назад. Камінь до каменя. Світло до світла. Останній уламок із різким свистом увірвався в залу, мабуть ще один з тих, що Імпробус давно відколов. Він врізався в сферу. 

І вона… стала цілісною. Світло вибухнуло м’яким сяйвом. Баланс повернувся.

Я відчула, як сили раптово покидають мене. Ноги підкосилися. Світ почав темніти.